Сьогодні в Юрка вихідний. Як і в усіх геологів. І кожен використовує неробочий цей день по-своєму: той спить до обіду, той подався униз на рибалку — там, кажуть, харіуси чіпляються на голий гачок,— той пише додому листа, а той зібрав брудну білизну та й вирушив прати до заводі. Тато Юрків засів зі старшим геологом за папери, сказав тільки Юркові, щоб не заходив далеко.
Та Юрко світ за очі й не збирається: лише в оту он ущелину, в крайній той «палець», звідки, наче з помпи, виривається тугий струмінь води. Вода, мов небо, блакитна, вона зберегла колір криги, що тане вгорі, під гарячим полуденним сонцем. Сонце вище — і вода прибуває в потічку, сонце донизу — і вода спадає. А під райок ледь дзюркоче, сонно і мляво.
Юрко вже був у тій ущелині: ходив разом із татом. Ще тоді запав йому в око гігантський зсув вивітреної породи, весь у яскравих спалахах, так, мовби хто потовк скло та й розсипав щедро по схилу. Тато сказав, що то кристали, що десь угорі кварцева жила і її треба колись конче обстежити, бо місцеві жителі розповідали, що тут раніше знаходили золото, але сьогодні Юрко йшов не по золото, хоч він би, звісно, не відмовився б од того, щоб знайти самородок кілограмів на два або й три. Тож Юрко підніме й золотий самородок, якщо попадеться, хоча йде по інше: по кристали. Закинув за плечі рюкзак з двома мішками для проб, узяв молоток. Сказав татові:
— То я пішов.
— Йди, — кидає заклопотано тато. — На обід не запізнюйся.
— Не запізнюся.
Вийшов з намету — Нінка назустріч.
— Юро, куди?
— По кристали.
Нінка відкинула з лоба пасмо, в очах її загорілася цікавість.
— Зачекай, і я з тобою…
— Ти ж довго збиратимешся,— завагався Юрко.
— Та я за хвилинку, Юрику! — Ніна, коли їй це вигідно, може бути ласкава, хоч до рани тули. — Візьму тільки молоток.
— Ну, давай,— погодився Юрко.
Ніна майнула до намету. Одразу ж і виглянула: з молотком і рюкзаком за плечима.
— А ти для кого збираєш? — допитувався по дорозі Юрко: він її уже наперед ревнував до всіх кристалів, які вона познаходить.
— Для нашого музею.
Юрко теж вирішив, що частину однесе в геологічний музей.
Одразу ж за поворотом вузька та глибока ущелина ширшала. Вгорі нависали прямовисними стінами скелі, а ще вище, попереду, підіймалася білосніжна голова льодовика. Шуміла, вирувала в потоці вода, стрибала по каменях, пінилася у водограях, билася то в один берег, то в другий,— з року в рік, з тисячоліття в тисячоліття: недаремно ж прогризла в міцнющих породах глибочезну ущелину, якою вони зараз ідуть. Оминають чагарник, що поріс густо по схилах, чіпляючись корінням за кам’янистий неродючий ґрунт,— усе тут живе всупереч суворій природі, землетрусам та зсувам, сухим жорстоким морозам і шаленим зимовим вітрам. Он попереду й зсув, потрібний Юркові,— ще здалеку виблискує мільйонами вогників.
(448 сл.) (За А. Дімаровим)