Творче завдання: доповнити переказ міркуванням про необхідність історичної пам’яті.
Того дня Кікуко стояла в шерензі останньою. Нічого не вдієш, адже вона найменша в класі.
Вчитель, як завжди, суворо попередив:
— Під час роботи будьте уважні, щоб часом не привалило кого-небудь.
Над головою розіслалося синє-пресинє небо. І жодної хмариночки на ньому. Так починався ранок 6-го серпня.
Сьогодні, мабуть, знову буде жарко. А нам звеліли розбирати руїни, які заважають людям швидко ховатися у бомбосховища під час повітряних нальотів. За день ми мусимо розчистити геть усе аж до того рогу. Вчитель весь час нагадує нам про обережність, щоб хто-небудь не напоровся на цвях.
Цікаво, хто жив у цьому будинку, руїни якого ми тепер розкидаємо? Можливо, чийсь батько, як і наш, пішов на війну, а тут залишилися бабуся, мама та діти — такі самі, як я й мої молодші братики. Де вони тепер, ці люди? Кажуть, ніби вийшов наказ: протягом двох-трьох днів усім евакуюватися. А як же бути тим, у кого, як от у нас, немає родичів на селі?
Поки я так міркувала, десь високо в небі загув літак.
Я підвела очі й глянула на небо. Воно було по-літньому яскраво-синє, і ніщо не порушувало його спокою. Якби пролетів американський Б-29, схожий на лиховісного птаха, після нього залишився б слід. Але гул мотора поступово наближався, і я не відривала від неба очей, сподіваючись розгледіти літака.
І тоді це сталося! Все довкола раптом спалахнуло червоним, а наступної миті немов саме небо впало на мене. Мені здалося, що я розтоплююсь, стаю все меншою й меншою, і земля поволі поглинає мене. А звідусіль лунали вигуки:
— Що це? Що сталося? Помираю…
— Рятуйте, рятуйте! Ма-мо, мамочко!.. Усе це тривало якусь мить. Я померла.
Земля, здавалося, повернулась до перших днів сотворіння світу, і годі було розрізнити, де вода, а де твердь. Усе довкола огорнула пітьма, скрізь панувала мертва тиша. Невже зупинився час? Чи зникло сонце? Що, зрештою, сталося? Що?!
Морок поволі розповзався, і понад берегом стало видно кам’яний мур. Над ним та по землі то тут, то там шугали червоні язики полум’я. Вода в річці здіймалася великими хвилями і накочувалась на береги, то затягуючи моє тіло в глибінь, то знову виштовхуючи його на поверхню і жбурляючи, ніби опалий листок з дерева.
(349 сл.) (За Такесі Іпго)