Французький драматург румунського походження Ежен Йонеско (1909—1994) увійшов в історію світової літератури як найяскравіший і найпослідовніший теоретик і практик «театру абсурду».

Сам Йонеско завжди говорив, що «театр абсурду» почався саме з його перших п’єс, з «Голомозої співачки», «Стільців», «Жертв обов’язку». Хоча значнішим кроком у розвитку цього напряму Йонеско вважав прихід у те­атр у 1963 році Самюеля Беккета з його славнозвісною п’єсою «В очіку­ванні Годо». «Театр абсурду» був від свого початку для Йонеско «театром боротьби»: проти буржуазного театру, який він іноді пародіював, і проти реалістичного театру. Реалізм Йонеско вважав просто «театральною шко­лою», стверджував, що сама реальність «нереалістична». У буржуазному театрі Йонеско не приймав його надмірної заангажованості: надто багато уваги в такому театрі приділяється питанням економіки та політики. Що ж нового приніс «театр абсурду»? Йонеско хотів вивести на сцену саме «екзистенціальне існування людини», показати повноту і цілісність цього існування і водночас його глибокий трагізм, трагізм, який виникає із усві­домлення абсурдності світу. Йонеско згадує слова шекспірівського героя: «Світ — це історія, розказана ідіотом, сповнена шуму, позбавлена будь-якого смислу і значення». Саме таку історію хотів передати Ежен Йонеско.

У 1948 році він починає роботу над п’єсою «Голомоза співачка». Не приймаючи ні реалістичного, ні буржуазного театру, Йонеско намагаєть­ся створити певну пародію на театр взагалі. У п’єсі Йонеско є відверто пародійні елементи, які відтворюють поширені театральні штампи. На­приклад, славнозвісний монолог пожежника під назвою «Нежить». У ком­позиційному плані такий монолог повинен відігравати роль ключового для всього твору в цілому, але у Йонеско цей монолог — найяскравіший приклад абсурду. Але, можливо, найважливішим є те, що «пародія на те­атр» виявляється і пародією на щоденне життя, дуже схоже на реальність, що викликає ненависть у обивателя.

Коли ж з’явилася найвідоміша п’єса Йонеско «Носороги», вона була сприйнята як п’єса антифашистська. Сам Йонеско погоджувався із та­ким трактуванням свого твору, але й наголошував на тому, що «Носоро­ги» — ще й п’єса, спрямована проти усіх видів колективної історії, за чим би вони не були приховані. Він досліджує саму психологію насилля і підкорення, якому служить сучасна масова свідомість.

На прикладі Ежена Йонеско ми спостерігаємо дуже поширену розбіжність між декларацією творчості і самою творчістю. П’єси Йонес-ко, написані, здавалося б, за законами «театру абсурду», переросли сам авторський задум і стали чимось більшим, ніж пародія на театр.