Архів позначки: “Злочин і кара”

ГУМАНІСТИЧНИЙ ПАФОС, ЕТИКА ДОБРА І ЛЮБОВІ ДО ЛЮДЕЙ У РОМАНІ Ф. М. ДОСТОЄВСЬКОГО «ЗЛОЧИН І КАРА»

10 клас, Твори з зарубіжної літератури, , , , , , , , ,

Пошуки добра і справедливості. Вони бентежать уми, розпалюють пристрасті. У зіткненні різних ідей і переконань митці намагаються знай­ти найвищу правду, ту єдино правильну ідею, яка може стати спільною для всіх людей.

Пошуки справедливості інколи заводили Федора Михайловича Достоєвського в скруту, змушували виступати проти власних більш ранніх переконань. Але в найбільш складні для письменника і всього на­роду роки він продовжував шукати шляхи визволення людства від страж­дань, котрі несе з собою антигуманний лад.

У романі «Злочин і кара» відображено два світи. Один світ — місто бага­те, другий — бідне, про яке і піде мова у творі. Саме там страждають люди.

Достоєвський показує, що задушливе місто, бруд і тіснота сприяють відчуттю духовної самотності людей. І тому люди ставляться одне до од­ного з недовірою, заздрістю і ненавистю.

Герої твору потрапляють в ситуації, які не підлягають ніяким правилам. Якщо б Соня Мармеладова не пішла на вулицю — померли б з голоду її рідні. Сестра Раскольникова, Дуня, погоджується на шлюб із циніком Лужиним, щоб дати змогу братові Родіону закінчити університет. Для обох героїнь добро у ставленні до ближніх стає злом у ставленні до себе. Проте обидві вони здатні на самопожертву. Недаремно Сонечка дарує Раскольникову «про­стонародний» хрестик. Адже шлях оновлення героя — визнання народної віри, носієм якої є Соня Мармеладова. Судити героя може тільки вона. Су­дитиме любов’ю, чутливістю і взаєморозумінням. Підтекстом автор висло­вив ідею, що людей врятує братерське ставлення одне до одного.

А щодо Дуні, то вона і Разуміхін майже не згадують про Бога, їх гу­манізм суто земний, а до «наполеонівської теорії» вони ставляться так само негативно, як і Соня.

Навіть страж суспільного ладу Порфирій Петрович є людиною гу­манною, бо намагається врятувати суспільство не стільки від злочинців, скільки від теорій.

Набагато поряднішим, ніж Раскольников, виступає Свидригайлов, бо в ньому пробудилася совість. Тому він врятував від голодної смерті дітей Катерини Іва­нівни, витяг із бруду і сорому Соню, залишив гроші для своєї нареченої, щоб захистити її від можливого падіння. Своїм самогубством Свидригайлов дово­дить Раскольникову неможливість іншого шляху для людини, яка порушила моральні принципи суспільства: «Понимаю, какие вопросьі у вас в ходу: нравственньїе, что ли? Вопросьі гражданина и человека? А вьі их побоку: зачем они вам теперь-то? Хе, хе! Затем, что все еще гражданин и человек? А коли так, то и соваться не надобно: нечего не за свое дело браться».

Прояви доброти властиві навіть дурнуватому Лебезятникову, який вступився за Соню без найменшої особистої зацікавленості, навіть ризи­куючи перед господинею і сусідами своєю репутацією тихого мешканця, бо цьому персонажу не властиві ні підлість, ні брехня, ні ницість.

Більше дев’яноста персонажів у романі Достоєвського. У рисах кож­ного з них, головних чи епізодичних, можна знайти безліч позитивних рис, понівечених суспільством.

Але в боротьбі з цим суспільством формуються постаті Разуміхіна і Дуні, до яких можна цілковито віднести слова Федора Достоєвського: «Уже подрастает поколение, которое будет гуманно, человечно и великодушно».

ТЕОРІЯ РАСКОЛЬНИКОВА, ЇЇ АНТИГУМАНІСТИЧНИЙ СМИСЛ (За романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і кара»)

10 клас, Твори з зарубіжної літератури, , , ,

Роман Ф. М. Достоєвського «Злочин і кара» — один із найскладніших творів в історії світової літератури. Навіть виходячи з того, як роман сприймається читачем, він чи не єдиний твір такого плану. Особисто на мене твір спочатку справив враження цілковито зрозумілого: ніяких на­тяків, ніяких загадок, ніяких таємничих подій. Насправді ж, злочин Рас-кольникова щільно пов’язаний із його теорією, а ця теорія — злочинна.

Вже з перших сторінок роману «Злочин і кара» головний герой пригнічений власною філософією, яка дозволяє «кров по совісті».

Спостерігаючи за життям своєї країни, замислюючись над світовою істо­рією, Раскольников прийшов до думки, що не лише історичний прогрес, а і будь-який інший розвиток здійснюється за рахунок чиїхось страждань, жертв і крові. Герой розподілив людство на дві категорії: є люди, які сми­ренно сприймають свою долю, а є такі, що порушують моральні норми і громадський порядок. Визначні особистості — Лікург, Магомет, Напо­леон — не зупиняються перед жертвами, насиллям, кров’ю заради своїх ідей. Світ влаштований так, що розвиток суспільства відбувається в про­цесі знищення «тварин, що здригаються» «сильними світу цього»: «И не деньги, главное, нужньї мне бьіли, Соня, когда я убил; не столько деньги нужньї бьіли, как другое… Мне другое надо бьіло узнать, другое толкало меня под руки: мне надо бьло узнать тогда, и поскорей узнать, вошь я, как все, или человек? Смогу ли я переступить, или не смогу? Осмелюсь ли нагнуться и взять, или нет? Тварь ли я дрожащая, или право имею.».

Справа в тому, що життєві ситуації, в які потрапляє Раскольников, не лише не відводять його від ідеї вбивства, а неначе наштовхують на неї.

Але мені здається, що ідея Раскольникова нерозривно пов’язана з жит­тєвими умовами бідного студента. Задушлива атмосфера його житла пе­регукується із задушливою атмосферою петербурзьких вулиць.

Хоча злочин Раскольникова — це виклик нелюдським законам світу, проте виправдати його неможливо. Адже, скоївши вбивство, Раскольников зарахував себе до розряду надлюдей, до якого не належать навіть близькі йому люди: мати, сестра, Соня, Разуміхін. Він відтяв себе від цих людей: «Мать, сестра, как любил я их! Отчего теперь я их ненавижу? Да, я их ненавижу, физически ненавижу, подле себя не могу вьносить.»

Згадуючи злочин, Родіон згадує і випадково вбиту ним Лізавету: «Бедная Лизавета! Зачем она тут подвернулась!.. Странно, однако ж, почему я об ней почти и не думаю, точно и не убивал?.. Лизавета! Соня! Беднье, кроткие, с глазами кроткими… Мильїе!.. Зачем они не плачут? Зачем они не стонут?.. Они все отдают. глядят кротко и тихо.».

Цей монолог доводить увесь жах скоєного, адже людська натура зіткнулась із нелюдською теорією. Ще один доказ жахливої теорії — третій сон Раскольникова, де він знову вбиває лихварку, а вона над ним сміється. І тут герой підсвідомо починає розуміти підступність своєї теорії, яку можна вважати не поштовхом до злочину, а злочином.

Сама злочинна ідея штовхнула його на самоперевірку власної значи­мості: «Я просто убил; для себя убил, для себя одного; а там стал ли бьі я чьим-нибудь благодетелем или всю жизнь, как паук, ловил бьі всех в па-утину и из всех живье соки вьсасьвал, мне, в ту минуту, все равно долж-но бьло бьть!»

Значить, вражений ідеєю «надлюдини», він міг би вбити і друга, і се­стру, і матір, і Соню.

Здається, що Раскольников може реагувати лише на ті враження, які підтверджують правоту його теорії. Він сприймає світ деспотично, вихоплюючи з оточення лише ті враження, які підтверджують його фана­тичну теорію.

Отже, теорія Раскольникова про можливість стояти над людьми, з презирством ставитися до їх законів не знайшла свого підкріплення у його власній долі. Повністю вбити в собі совість і піднятися у гордій са­мотності над «людським мурашником» не може навіть найвишуканіший злодій, не те що людина з роздвоєною особистістю. Можливо тому автор і прирік Раскольникова на самотність. Достоєвський усією образною сис­темою роману переконливо довів, що не можна виправдати теорію насиль­ства, вбивства, якою б благородною метою її не аргументували.

ВИКРИТТЯ ІНДИВІДУАЛІСТИЧНОГО СВАВІЛЛЯВ РОМАНІ Ф. М. ДОСТОЄВСЬКОГО «ЗЛОЧИН І КАРА»

10 клас, Твори з зарубіжної літератури, ,

Російська література XIX століття мала особливу місію: вона була голосом усіх прогресивних людей країни, єдиною можливістю говорити про протиріччя і трагізм сучасності, відбивала напружене шукання громадської й особистої правди. Федір Михайлович Достоєвський усві­домлював цю місію повною мірою, його особиста доля і творчість — це напружений пошук шляхів удосконалення людства. За його власним визнанням, він був літератором-пролетарем. Бажання допомогти тися­чам таких самих знедолених, як він, привело 25-річного Достоєвського в гурток петрашевців, учасники якого ставили за мету здійснити політич­ний заколот. Через два роки разом з іншими гуртківцями його заарешту­вали і винесли вирок про страту. Про заміну цього вироку на каторжні роботи письменнику і його товаришам оголосили лише після того, як вивели на плац і кілька хвилин, які здавалися неймовірно довгими, вони простояли із зав’язаними очима, чекаючи страти. Це психологічне кату­вання, навмисне використане царем, щоб зламати петрашевців, глибоко вразило письменника, викликало ненависть і огиду до будь-якої жорсто­кості, насильства. Лише через десять років письменник має змогу повер­нутися до Петербурга, де і розгорнулася його літературна діяльність.

Достоєвський вважав, що російська література його часу потребувала «нового слова», яке б належало російській людині більшості, яке б здатне було передати і хаос її існування, і складність її інтелектуальних, моральних переживань. Це «нове слово» стало орієнтиром у його художній творчості.

Одне з найвидатніших творінь Достоєвського, яке справило великий вплив на світову літературу,— роман «Злочин і кара». Герой його — Раскольников — живе в тісній комірчині, його відрахували з університету через неспроможність сплачувати за навчання. Як людина смілива, чес­на, гарячої думки і внутрішньої сили, що не терпить ніякої фальші, він не бажає підкорятися моральним засадам світу, де багатий та сильний зну­щається над слабким та знедоленим, де гине молоде, здорове життя, за­давлене злиднями. Вбивство жадібної, огидної лихварки здається йому викликом тій моралі, якій люди підкорялися споконвіку, моралі, яка ствер­джує, що людина — це безсила «воша». Та мало того, що перше вбивство веде за собою друге: одна і та ж сокира вбиває і грішника, і праведника (під час вбивства випадково повертається сестра лихварки, бідна забита Лізавета). Страшніше інше: вбивство лихварки виявляє, що в самому Раскольникові (хоча він не усвідомлює цього) заховалась горда, самолюбна мрія про панування над «тварью дрожащей» і над «всем людским муравейни-ком». Таким чином, коло роздумів і дій Раскольникова трагічно замикаєть­ся. Автор примушує героя зректися своїх наполеонівських планів, індиві­дуалістичного свавілля, трагічно пережити їх наслідки і знайти нове життя, яке єднає його з іншими знедоленими і страдниками. Його любов до Соні стає символом цього нового життя.

Раскольников — трагічна фігура, в його душі розгортається боротьба добра і зла. Геній Достоєвського полягає в тому, що він художньо пе­реконливо показав не тільки причини індивідуалістичного свавілля, а й розкрив його психологію. У романі багато героїв, які на перший погляд безпосередньо не пов’язані ні зі злочином, ні з долею Раскольникова, але без них сюжет твору не набув би того грандіозного філософського звучан­ня, яке він має. Кожен із персонажів роману відповідно до своєї філософії тлумачить вчинок Раскольникова. Теорія головного героя (більшість лю­дей — «твари дрожащие», які не спроможні на боротьбу за щастя, тому силь­на людина має взяти на себе право, хоча б і силоміць, привести їх до щастя, такій людині дозволено все, навіть кров і насильство) зрозуміла Лужину і Свидригайлову, вони її не заперечують, навіть використовують, але для досягнення власної мети. Порфирій Петрович розглядає цю теорію з точ­ки зору закону, Разуміхін — як обиватель зі здоровим глуздом і вірністю існуючим моральним нормам. Соня засуджує не теорію, а вчинки Расколь-никова з точки зору християнської етики. Ці образи показують, що теорія Раскольникова виникає невипадково, вона в окремих своїх елементах пред­ставлена у свідомості і життєвій позиції інших героїв.

Одним із перших Достоєвський відчув, що бунт проти старої буржу­азної моралі лише шляхом вивертання її на другий бік може призвести до страшних наслідків. Об’єктивно гасло Раскольникова «все дозволено» являє собою зло з більш агресивним і страшним обличчям.