Архів позначки: теорія Раскольникова

ТЕОРІЯ РАСКОЛЬНИКОВА, ЇЇ АНТИГУМАНІСТИЧНИЙ СМИСЛ (За романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і кара»)

Роман Ф. М. Достоєвського «Злочин і кара» — один із найскладніших творів в історії світової літератури. Навіть виходячи з того, як роман сприймається читачем, він чи не єдиний твір такого плану. Особисто на мене твір спочатку справив враження цілковито зрозумілого: ніяких на­тяків, ніяких загадок, ніяких таємничих подій. Насправді ж, злочин Рас-кольникова щільно пов’язаний із його теорією, а ця теорія — злочинна.

Вже з перших сторінок роману «Злочин і кара» головний герой пригнічений власною філософією, яка дозволяє «кров по совісті».

Спостерігаючи за життям своєї країни, замислюючись над світовою істо­рією, Раскольников прийшов до думки, що не лише історичний прогрес, а і будь-який інший розвиток здійснюється за рахунок чиїхось страждань, жертв і крові. Герой розподілив людство на дві категорії: є люди, які сми­ренно сприймають свою долю, а є такі, що порушують моральні норми і громадський порядок. Визначні особистості — Лікург, Магомет, Напо­леон — не зупиняються перед жертвами, насиллям, кров’ю заради своїх ідей. Світ влаштований так, що розвиток суспільства відбувається в про­цесі знищення «тварин, що здригаються» «сильними світу цього»: «И не деньги, главное, нужньї мне бьіли, Соня, когда я убил; не столько деньги нужньї бьіли, как другое… Мне другое надо бьіло узнать, другое толкало меня под руки: мне надо бьло узнать тогда, и поскорей узнать, вошь я, как все, или человек? Смогу ли я переступить, или не смогу? Осмелюсь ли нагнуться и взять, или нет? Тварь ли я дрожащая, или право имею.».

Справа в тому, що життєві ситуації, в які потрапляє Раскольников, не лише не відводять його від ідеї вбивства, а неначе наштовхують на неї.

Але мені здається, що ідея Раскольникова нерозривно пов’язана з жит­тєвими умовами бідного студента. Задушлива атмосфера його житла пе­регукується із задушливою атмосферою петербурзьких вулиць.

Хоча злочин Раскольникова — це виклик нелюдським законам світу, проте виправдати його неможливо. Адже, скоївши вбивство, Раскольников зарахував себе до розряду надлюдей, до якого не належать навіть близькі йому люди: мати, сестра, Соня, Разуміхін. Він відтяв себе від цих людей: «Мать, сестра, как любил я их! Отчего теперь я их ненавижу? Да, я их ненавижу, физически ненавижу, подле себя не могу вьносить.»

Згадуючи злочин, Родіон згадує і випадково вбиту ним Лізавету: «Бедная Лизавета! Зачем она тут подвернулась!.. Странно, однако ж, почему я об ней почти и не думаю, точно и не убивал?.. Лизавета! Соня! Беднье, кроткие, с глазами кроткими… Мильїе!.. Зачем они не плачут? Зачем они не стонут?.. Они все отдают. глядят кротко и тихо.».

Цей монолог доводить увесь жах скоєного, адже людська натура зіткнулась із нелюдською теорією. Ще один доказ жахливої теорії — третій сон Раскольникова, де він знову вбиває лихварку, а вона над ним сміється. І тут герой підсвідомо починає розуміти підступність своєї теорії, яку можна вважати не поштовхом до злочину, а злочином.

Сама злочинна ідея штовхнула його на самоперевірку власної значи­мості: «Я просто убил; для себя убил, для себя одного; а там стал ли бьі я чьим-нибудь благодетелем или всю жизнь, как паук, ловил бьі всех в па-утину и из всех живье соки вьсасьвал, мне, в ту минуту, все равно долж-но бьло бьть!»

Значить, вражений ідеєю «надлюдини», він міг би вбити і друга, і се­стру, і матір, і Соню.

Здається, що Раскольников може реагувати лише на ті враження, які підтверджують правоту його теорії. Він сприймає світ деспотично, вихоплюючи з оточення лише ті враження, які підтверджують його фана­тичну теорію.

Отже, теорія Раскольникова про можливість стояти над людьми, з презирством ставитися до їх законів не знайшла свого підкріплення у його власній долі. Повністю вбити в собі совість і піднятися у гордій са­мотності над «людським мурашником» не може навіть найвишуканіший злодій, не те що людина з роздвоєною особистістю. Можливо тому автор і прирік Раскольникова на самотність. Достоєвський усією образною сис­темою роману переконливо довів, що не можна виправдати теорію насиль­ства, вбивства, якою б благородною метою її не аргументували.