Моральна краса i духовна велич людини у кiноповiстi Олександра Довженка “Зачарована Десна”
Всi ми родом з дитинства. Вiд того, який свiт i якi люди оточують нас на початку життя, залежить наше духовне багатство чи бiднiсть, моральна краса чи потворнiсть. Саме про своє дитинство згадує Олександр Довженко, змальовуючи образи “Зачарованої Десни”. Звiдти прийшли i чарiвна краса пейзажiв, на тлi яких ми бачимо фiзично i морально красивих людей.
Лiрично, схвильовано, з теплим гумором розповiдає письменник про природу й людей, як про єдине цiле. “Жили ми в певнiй гармонiї з природою”, – говорить вiн. Тут мишi пiдказували Яремi Бобиревi, що навеснi буде повiнь, погодою “завiдувала ворона”, дiд найбiльше в свiтi любив сонце, мати, мов щось живе, голубила кожну билиночку, а мисливець був не здатен пiдняти руку на ту саму ворону. Зрозумiло, чому всi радощi i прикрощi малого Сашка теж пов’язанi з природою.
“I приємно обнiмати лоша. Або прокинутись удосвiта й побачити в хатi теля, що найшлося вночi…” – перелiк таких от приємностей займає цiлу сторiнку. Чи не з цiєї гармонiйної єдностi людей зображених у кiноповiстi з навколишнiм прекрасним свiтом витiкає їхня моральна краса?
Не випадково, що кiлька дiйових осiб, безпосередньо не пов’язаних iз пануючим у селi духом, постають менш привабливими. Учитель не розумiє малого Сашка, пiп, замiсть того, щоб допомагати людям пiд час повiнi, святить паски, полiцай б’є людей тощо.
Але таких персонажiв – меншiсть. Бiльшiсть усе ж таки “дiти природи”. Це й епiзодичнi герої, як Ярема, що знається на народних прикметах, i старий коваль-рибалка Захарко, i колоритнi старцi Холод i Кулик. Це й Самiйло-косар, що “орудував вiн косою, як добрий маляр пензлем”.
Але в центрi повiстi – родина Довженкiв. Про декого з родичiв письменник лише згадує, iнших змальовує дуже детально й образно. Взагалi Довженко добре передавав iндивiдуальнiсть кожної з осiб, що зображувалися.
Наприклад, дiд Семен, що “розмовляв з кiньми, з телятами, з травами, зi старою грушею i дубом – з усiм живим, що росло i рухалось навколо”, i був “схожий на Бога”: усе поряд – внутрiшнє, зовнiшнє та метафоричне.
А от – бабуся Марусина, що мала “очi такi видющi й гострi, що сховатися вiд неї не могло нiщо в свiтi”, яка полюбляла прокльони (саме як рiзновид творчостi, а не справжнє бажання комусь зла), так що без них “не могла прожити й дня”.
Не менш живим постає батько – в убогому одязi та з великим духовним багатством i високою культурою мислення, якого Сашко i поважав i любив, але часом плакати хотiв, як бачив того у дрантi. “З нього можна було писати лицарiв, богiв, апостолiв, великих учених чи сiятелiв – вiн годився на все”. I коли говорити про духовну велич людини, то важко знайти кращий приклад.
Ось серед яких людей зростав малий Сашко, якому судилося стати великим художником – письменником та кiнорежисером.
Добре вiдчувається у повiстi й спадкоємнiсть поколiнь, адже “сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє”.
Батько пояснює малому Сашковi “хто ми”, згадуючи козацтво. дiвочi колядки переплiтаються з народними думами про героїчну боротьбу українського народу з турками i татарами.
Свої моральнi принципи старi передають молодим. Дiд Семен говорить Сашковi, що за кожне пошанування старої людини якийсь грiх з душi знiмається. Батько i дiд беруть хлопця на сiнокiс, помалу привчаючи до працi.
“…Ношу дрова до куреня, – згадує Довженко, – розводжу вогонь, картоплю чищу, ожину збираю косарям до горiлки”.
Символiчно звучить розповiдь про те, як в одну нiч у Сашка померла прабаба i народилася сестричка: на змiну старому приходить нове.
Проблему зв’язку поколiнь Довженко з притаманним йому гумором розв’язує навiть у розповiдi про собак – Пiрата старого i Пiрата молодого.
Отже, всiєю своєю повiстю, сповненою поетичностi, Довженко нiби кличе нас бути таким само щирим, красивим, духовно багатим i гордим, як нашi предки: як мужнi герої, так i прекраснi у своїй працелюбностi трударi-хлiбороби. Хоч якоїсь “педагогiчної” мети письменник свiдомо не ставив, прекрасне завжди виховує тих, хто з ним зустрiчається.
Зачаровує, як Десна…
Архів позначки: Зачарована Десна
Людина землi у фiлософському осмисленнi Олександра Довженка (за кiноповiстю “Зачарована Десна”)
Людина землi у фiлософському осмисленнi Олександра Довженка (за кiноповiстю “Зачарована Десна”)
О. Довженко великий не тiльки як режисер, а й як публiцист i письменник, автор багатьох чудових творiв, як-от: “Повiсть полум’яних лiт”, “Україна у вогнi”, “Поема про море” та iншi. Серед творiв, що виникли пiсля Великої Вiтчизняної вiйни, одне з найпочеснiших мiсць посiдає його повiсть “Зачарована Десна”.
Вихований у любовi до працi, письменник усе життя звеличував її, бачив щастя людей i їхню красу саме в трудi.
У своїй кiноповiстi письменник змальовує наддеснянських селян, якi становлять узагальнений образ дореволюцiйного українського селянства з його високими повсякденними буднями. Дорогi Довженку земляки – працьовитi, сильнi фiзично, мудрi життєлюби, хоча й жили у великих злиднях. Нелегка доля випала Сашковому батьку, який багато “землi виорав” i “хлiба накосив”, але так i не мiг у дореволюцiйнi часи вирватися з кайданiв бiдностi. Через це i Бога прокляв, i попа вигнав з двору, i “зневажав начальство i царя”.
З любов’ю говорить Довженко про свою матiр, яка любила “саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало”. Образ матерi постає перед нами як взiрець працьовитостi i доброти.
У нелегкiй працi пройшло життя дiда Семена, “схожого на Бога”… Вiн “прожив пiд сонцем коло ста лiт, нiколи не ховаючись у холодок”, пахнув “теплою землею i трохи млином”.
Захоплено пише автор про чудесний талант косаря дядька Самiйла. Сусiди забули його прiзвище i звали просто косар. Вiн так вправно володiв косою, що мiг би за добрий харч обкосити всю “земну кулю”. Тут у художнiй формi звеличено руки селянина, якi символiзують працьовитiсть усiх хлiборобiв. А коротконогий мисливець Тихон Бобир, що, йдучи на полювання, забув дома курок вiд рушницi уособлює добродушнiсть i лагiднiсть селянської натури.
Живучи в нестатках, б’ючись за копицю сiна, як бувало у родинi малого Сашка, хлiбороби, проте, високо цiнували людську гiднiсть, чеснiсть, роботящi руки, поетизували працю, яка виступала головним критерiєм моралi селянина.
Винятково важливу роль у повiстi вiдiграє природа, нерозривно пов’язана з життям людей. “Жили ми в певнiй гармонiї з силами природи. Зимою мерзли, лiтом смажились на сонцi, восени мiсили грязь, а весною нас заливало водою. I хто цього не знає, не знає тiєї радостi i повноти життя”.
Отже, кiноповiсть “Зачарована Десна” – це гiмн людинi працi, яка своїми руками вирощує хлiб i створює всi земнi блага. Заклик любити життя, цiнувати й берегти все те прекрасне, що робить людину духовно багатою й щасливою, не забувати, якого ти кореня i що дав тобi твiй народ та батьки, щоб ти став гiдним сином їх, – така iдея кiноповiстi “Зачарована Десна”.
“Благословенна будь, моя Десно” (за кiноповiстю Олександра Довженка “Зачарована Десна”)
“Благословенна будь, моя Десно” (за кiноповiстю Олександра Довженка “Зачарована Десна”)
Кiноповiсть “Зачарована Десна” сповнена глибоких роздумiв прожиття дореволюцiйного українського села. Це лiтопис вiдкриття селянським хлопчиком широкого свiту – вiд пiзнання становища людини з фантастичної лубочної картини страшного божого суду, що “мати купила за курку на ярмарку”, до свiдомого розумiння суду людського, де Сашко вперше знайомиться з трагiчними i смiшними прикрощами життя. В його дитячу свiдомiсть ще не вплiтається поняття про дрiбновласницьку стихiю, людськi стосунки.
У полонi дитячих мрiй автор вiдкриває завiсу про першi печалi й радощi бiлоголового хлопчика. Тут i боязкiсть гадюки у гущавинi смородини та бузини, прийняття “першого грiха” вiд бабусi Марусини за вирвану моркву, по-дитячому наївне розумiння картини божого суду, “що на неї боявся дивитись навiть домашнiй собака Пiрат”, бесiди з дiдом-“чорнокнижником” про казковi нетри старовини та iнше. Якраз звiдси i починається розумiння хлопчиком сутностi людського буття з його “приємним i неприємним”.
Письменник неповторно передає реальний свiт мрiй сiльського хлопчика, якому “приємно” в дитинствi обнiмати лоша, бродити по теплих калюжах пiсля дощу, спати в човнi пiд час весняної повенi, а “неприємно” слухати прокльони прудкої прабабусi, сварку п’яного батька в сiм’ї, ходити босому по стернi тощо.
Цi “незабутнi чари дитинства” залишилися назавжди в уявi письменника-життєлюба.
З поетичною силою i пафосом оспiвує письменник людей працi – величних i прекрасних у своєму трудовому талантi, у своїй моральнiй чистотi. Це “малесенька i прудка” прабаба Марусина, в устах якої навiть прокльони перетворюються на чарiвнi пiснi, мати, яка любила “саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало”. Батько для Олександра Довженка – iдеал трудiвника землi.
Уособленням народної мудростi виступає в повiстi дiд Семен – лагiдний, працьовитий, залюблений у влучне слово, такий собi народний фiлософ, що “прожив пiд сонцем коло ста лiт, нiколи не ховаючись у холодок”.
Усi цi образи трударiв i фiлософiв несуть в собi думку про невичерпнiсть i життєдайнiсть народного джерела, про безсмертя народу.
Своєрiдним символом, рiкою життя проходить через повiсть образ зачарованої Десни. Не можна без хвилювання читати Довженкiв апофеоз рiднiй рiчцi: “Благословенна будь, моя незаймана дiвице Десно, що, згадуючи тебе вже много лiт, я завжди добрiшав, почував себе невичерпно багатим i щедрим. Так багато дала ти менi подарункiв на все життя…”
Але не можна не сказати про суть людської “помилки” у споглядальному роздумовi про “цiлющу криницю минулих вражень”. У Довженка це не просте замилування сивизною минулих часiв, а гаряча любов “до незабутнiх чар дитинства”, до людини-трудiвника, до нацiональних традицiй великого народу, до рiдної землi.
З докором говорить письменник на адресу деяких сучасних “дачникiв”, що забувають i зневажають землю, на якiй народилися й виросли, не цiнують хлiборобської працi. Село їх цiкавить лише з екзотичного погляду.
Отже, дитинство Довженка насичене i житейськими трагедiями, i веселими пригодами, i колоритними ситуацiями, в яких проявлялись найрiзноманiтнiшi гранi української вдачi.
Бачене, почуте, пережите у дитинствi пройшло майже крiзь усi довженкiвськi фiльми i врештi дiстали найповнiше втiлення у кiноповiстi “Зачарована Десна”.
У нiй на першому планi виступає Сашко , з його дитячими враженнями i з високими епiчними медитацiями автора, на другому – наддеснянськi селяни-хлiбороби, чарiвна рiчка Десна… А всi вони разом становлять узагальнений образ народу-трудiвника на фонi розкiшної i багатої природи.