Відомий український прозаїк, поет і драматург Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902 року на хуторі Майєрове на Єлисаветградщині (нині село Нечаївка Кіровоградської області) в заможній селянській родині. У 1911- 1919 роках Ю. Яновський навчався в Єлисаветградському реальному училищі, яке закінчив із золотою медаллю. До 1921року він працював у різних установах Елисаветграда. 1922 ро¬ку Ю. Яновський вступив на електромеханічний факультет Київського політехнічного інституту, звідки через два роки навчання його виключили за приховування соціального походження. Друкуватися Ю. Яновський почав з 1922 року, дебютувавши віршами російською мовою. 1924 року був надрукований перший вірш українською мовою «Дзвін».
1925 року молодий поет переїхав до Харкова, де працював у редакції журналу «Кіно», очолюваного М. Семенком. Того ж року вийшла перша книжка новел Ю. Яновського «Мамутові бивні». 1926 року він став редактором ВФУКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління) і переїхав до Одеси, де обіймав посаду головного редактора кінофабрики. Після звільнення 1927 року Ю. Яновський повернувся до Харкова, де активно включився до літературного життя, ставши членом ВАПЛІТЕ з першого дня її заснування. Після ліквідації ВАПЛІТЕ він і далі належав до позагрупового середовища М. Хвильового. 1929 року разом з усіма колишніми ваплітянами письменник брав активну участь у творенні місячника «Літературний ярмарок». Наприкінці 1929 року Ю. Яновський стає членом і засновником нової літературної організації ПРОЛІТФРОНТ. Разом з цією організацією він пережив її ліквідацію за наказом партії 1931 року та перейшов до офіційної спілки письменників.
На цей період припадає період розквіту таланту Ю. Яновського. 1927 року з’являється збірка новел «Кров землі», а наступного — книжка поезій «Прекрасна УТ». Роман «Майстер корабля» (1928), написаний автором на основі досвіду роботи редактором Одеської кінофабрики, одразу був сприйнятий критикою як новаторське явище в українській літературі. Наступний роман «Чотири шаблі» (1930), який по праву вважається одним із найкращих творів української літератури, викликав гостру негативну реакцію офіційної критики і понад п’ятдесят років не видавався в УРСР. Письменник потрапив в опалу до офіційної влади. Роман у новелах «Вершники» (1935), в якому Ю. Яновський спробував виправити «ідеологічні помилки» попереднього твору, зміг з’явитися друком лише в російському перекладі в Москві, де після офіційного обговорення було дано дозвіл на друк твору в Україні.
Невдовзі Ю. Яновський написав п’єсу «Дума про Британку» (1937) до 20-річчя Жовтневої революції, яка мала успіх на радянській сцені. 1939 року письменник переїхав до Києва і очолив редакцію журналу «Українська література» (з 1946 року — «Вітчизна»). Під час війни журнал видавався в Уфі, і Ю. Яновський фактично став координатором тогочасного українського літературного процесу. За роки війни письменник написав драму «Син династії» (1942) та видав збірку оповідань «Земля батьків» (1944).
Однак по війні на нього чекали нові неприємності. 1946 року «за пропаганду буржуазно-націоналістичної ідеології» на сторінках редагованого ним журналу «Вітчизна» Ю. Яновського звільнили з посади головного редактора, а наступного року ідеологічного розгрому зазнав його новий роман «Жива вода», який вже після смерті автора вийшов у спотвореному вигляді під назвою «Мир» (1956). Полегшення прийшло лише 1949 року, коли письменникові було присуджено Сталінську премію за збірку «Київські оповідання». 1953 року Ю. Яновський видав драму «Дочка прокурора», яка користувалася успіхом у глядачів.
Помер Ю. Яновський 25 лютого 1954 року в Києві.
Архів позначки: Юрій Яновський
Мої роздуми над романом Юрiя Яновського “Чотири шаблi”
Мої роздуми над романом Юрiя Яновського “Чотири шаблi”
“У 1925-1929 рр. написанi мої книги “Кров землi”, “Майстер корабля”, “Чотири шаблi”. Вони несуть на собi важкий тягар дрiбнобуржуазного свiтогляду, вiд якого я, безперечно, iз труднощами, визволявся в наступних двох десятках рокiв”, – напише Ю. Яновський у статтi “Мої помилки” в “Лiтературну газету” 1948 р. Уявляєте, якою цiною далися цi слова Ю. Яновському, адже названi книги були одними з найкращих у його творчостi. Чи варто було писати кров’ю серця, щоб потiм вiдмовлятися вiд своїх рiдних дiтей. А Ю. Яновський змушений був це зробити. Взагалi, вiн половину свого життя жив у примусу, мабуть, тому так багато хворiв i так рано помер. “Роман “Чотири шаблi”, що вийшов у 1930 роцi, був зустрiнутий тодiшньою критикою як твiр з нацiональною романтикою, iз замилуванням українською старовиною. Це була вiрна оцiнка, в цьому виявився вплив нацiоналiстичного оточення, але це було не все. Тодiшня критика не в змозi була помiтити i сформулювати бiльш суттєвi промахи роману, вони полягали в тому, що автор, показуючи громадянську вiйну в Українi, подав читачевi вигаданий ним хаос, нерозбериху, вiдсутнiсть спрямовуючого центру в особi партiї бiльшовикiв. Я зобов’язаний був зрозумiти, що хаос в подiях громадянської вiйни iснував тiльки в моїй уявi, а подiї, що утверджували завоювання Жовтневої революцiї, проходили пiд залiзним керiвництвом комунiстичної партiї…”
Менi здається, що цi слова писала людина, до якої дотикалися розпеченим залiзом. Юрiй Iванович Яновський так не думав.
Вiн хотiв увiковiчити в словi визвольний рух рiдного народу i втiлив це прагнення i чотирьох образах – Шахаєвi, Остюку, Галатовi i Марченку. Ось тi, що тримали чотири шаблi Яновського. Їх автор називає в пiсенному зачинi “чотири паростки мiцного дуба” (тобто сини великого народу). Рiзнi вони, але об’єднанi спiльною метою, певною мiрою романтизованi, навiть iдеалiзованi. Автор зумисне ставить їх у такi ситуацiї, в яких максимально виразилась би їхня глибинна суть, вiдвага, геройство, сила. Шахай видається бригадi “надлюдською силою”, важко поранений Остюк продовжує героїчно битися i керувати кiннотниками. “Це сидiли на скелi орли”, – так буде про них сказано на самому початку роману. Ми ще не бачимо їх у бою, а вже готовi сприймати їх як героїв, яким симпатизує автор. Стиль перших чотирьох роздiлiв характеризується захопленим, радiсним сприйманням життя, боротьби народу за визволення. Ця боротьба показана в дусi кращої романтичної традицiї XIX столiття, яскраво виявленої в “Чорнiй радi” П. Кулiша, в “Гайдамаках” Т. Г. Шевченка.
А ось стиль останнiх трьох роздiлiв вiдрiзняється вiд перших чотирьох. Справа в тому, що уже вiдгримiли бої i нацiональне визволення зазнало поразки. У головних героїв причини для оптимiзму зникли пiд тиском реального життя.
На мою думку, творчий шлях Ю. Яновського нагадує шлях М. Хвильового. Обидва вони пiсля шаленого романтичному запалу раптом на скаку зупинилися i – розчарувалися. I це не могло не вiдбитися на розв’язцi роману. Отже, Ю. Яновський чiтко усвiдомив, що здобув народ пiсля переможних боїв пiд червоним прапором. Ось за це розумiння автора i шельмували.
“Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду” (Юрiй Яновський)
“Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду” (Юрiй Яновський)
20 жовтня 1944 року на полi бою бiля невеликого прусського мiстечка в полеглого бiйця Андрiя Ткача, родом з Миколаєва, було знайдено пробиту трьома кулями окроплену кров’ю книгу Ю. Яновського “Вершники”. На однiй iз сторiнок цiєї книги, де трапилося вiльне мiсце, Андрiй Ткач вiв рахунок знищених ним гiтлерiвцiв.
Цей приклад свiдчить проте, що роман Юрiя Яновського “Вершники” – один з найкращих творiв української лiтератури про героїзм робiтничо-селянських мас в боротьбi проти внутрiшнiх i зовнiшнiх ворогiв пiд час громадянської вiйни.
Класова боротьба в тi часи була дуже гострою, складною. Траплялося, що батько й син чи рiднi брати перебували у ворожих таборах. Письменник цього роману показує сутичку чотирьох братiв Половцiв, якi уособлюють основнi полiтичнi сили, що зiткнулися на фронтах.
Андрiй командував “загоном добровольчої армiї генерала Антона Денiкiна”. У нього погляди монархiста: “Проклинаю тебе моїм руським серцем, iм’ям великої Росiї-матiнки, од Варшави до Японiї”. В уявi батька постає “силует пiдпрапорщика росiйської армiї, поверхстрокового вояки за веру, царя i отечество”. В спогадах матерi вiн “таке ж ледащо”, як i багатий дядько Сидiр. В очах Панаса вiн “афицер”. Портретна деталь також показує Андрiя як бiлого офiцера: “поранену руку заклав за френч”.
Оверко вiв “купу кiнного козацтва головного отамана Симона Петлюри”. Його пiдлеглi – “чорношличники”: “Серед бойовища стримiв на списi жовто-блакитний прапор”. Для Андрiя Оверко – “мазепа проклятий”, “петлюрiвське стерво”. Панас про нього: “По “Просвiтах” в Одесi на театрах грав та вчительську семiнарiю пройшов”, “клятий був босяцюра”. Мати: “Артист i грав з греками в “Просвiтi”.
I Андрiй, i Оверко – “степовi пiрати”, “високi, широкоплечi з хижими дзьобами”.
Панас, за словами Оверка, “махновський душогуб”, “злодюга каторжний”. “Колишнiй моряк торговельного флоту i контрабандист”. Батьковi згадуються “контрабандистськi справи сина Панаса”. Для матерi вiн “привозив контрабанднi хустки i серги”. Полiтичнi погляди анархiста розкриваються у висловлюваннях: “На територiї матерi порядку анархiї”, “вiльний моряк батька Махна”. Його воїни – “вершники з чорним прапором”. Бандитськi вигуки махновцiв: “наша бере, i морда в кровi”, “роби грязь!”
Iван – командир “кiнного захисту iнтернацiонального полку”, “з бiлими б’ється”. Особливу лють у махновця Панаса викликає вiрнiсть комунi. Мати схвально думає про нього: “Тiльки Iван працює на заводi i робить революцiю”. Його полiтичнi погляди “Скрiзь по степах судяться тепер двi правди: правда багатих i правда бiдних”.
Так, змальовуючи кривавi бої мiж братами, автор вдається до порiвнянь, якi мають виразно оцiночний характер. Коли зiткнулися денiкiнцi i петлюрiвцi, “гелгання бiйцiв нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою”, тачанки махновцiв “пiдскакували над землею, мов хури демонiв”. I ми вiдчуваємо, що цi сили чужi авторовi.
Класову сутнiсть ворожих сил, якi зiйшлися в безкомпромiсному поєдинку, допомагають зрозумiти також пейзажi. Ось картина сутички денiкiнцiв i петлюрiвцiв: “…вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебiг баштан, прогув бойовищем, i полетiло вгору лахмiття, шапки, падали люди, кидалися конi”.
А ось iнший пейзаж, вжитий для розкриття антагонiзму двох свiтiв у романi: “i тодi за дощем з’явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор кiнного загону iнтернацiонального полку на чолi з Iваном Половцем…”
Таким чином, захоплююча урочиста картина допомагає нам побачить в червоних кiннотниках носiїв високої справедливостi, нового життя.
Правда на боцi захисникiв революцiї. Андрiй, Оверко i Панас, прагнучи врятуватися вiд смертi згадують мудрий вислiв батька: “Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду”. Їм не зрозумiти, що саме по-справжньому об’єднує людей. Це твердо знає Iван. Саме цим образом автор не лише проголошує iдею класової єдностi трудящих, а й спростовує вигадки буржуазних нацiоналiстiв про непорушнiсть “родових” нацiональних устоїв.