Архів позначки: Володька Лобода

ВОЛОДЬКА ЛОБОДА В НАШІ ДНІ

Є багато прикладів у літературі, коли образи художніх творів чітко розмежовуються на позитивні і негативні. Читаєш і думаєш: «От би так і в житті!» Тоді можна було б уникнути поганих людей, прогнозувати негативні обставини й обходити їх стороною. Але, на жаль, у житті усе значно складніше. Не відразу побачиш, хто є хто. Тому так часто можна потрапити в якусь халепу, товаришувати не з «тими людьми».

Недавно я прочитав роман Олеся Гончара «Собор». Цей твір вразив мене своєю правдивістю. Розповідається в ньому про події епохи років шістдесятих, але і зараз роман актуальний. Він звучить застереженням і нам, і нашим нащадкам: «Люди, будьте людьми!»

Зараз відроджується багато храмів: будуються нові, реставруються вже існуючі. Але можна ж було їх і не руйнувати, якби наші попередники думали про майбутнє. Безумовно, то була доба сталінізму; хто мав сміливість говорити, того репресували, а інші — мовчали, бо боялися. Але в роки шістдесяті де взялося стільки лобід, щоб заборонити «Собор», щоб заарештувати Стуса, вкоротити життя Симоненкові? Адже всі гарненькі хлопчики й дівчатка йдуть до школи, усіх їх вчать бути порядними людь­ми, то де ж беруться негідники? Мені важко уявити, що серед моїх одно­класників хтось здатен досягти мети, використовуючи підлість.

А втім, життя покаже… Але те, що такі типи, як Володька Лобода, є і в наш час, я впевнений. На доказ цього твердження у мене є багато при­кладів. Ось один із них. Неподалік від мого будинку є джерело. Люди з кількох житлових масивів беруть із нього воду. Джерело добре облад­нане для зручності, підступи до нього вимощені тротуарною плиткою, а поза ним — болото, зроблене якимись горе-господарями. Ще минулого літа на місці болота був ставок, в очеретах гніздилися дикі качки, виво­дили каченят, навіть на зиму не відлітали, бо джерельна вода не замерза­ла, а люди підгодовували своїх улюбленців.

Потім хтось вирішив розчистити ставок. Нагнали техніки, зруйнува­ли греблю, знищили дерева і прибережні очерети, розігнали качок — і по­кинули, залишивши мілке болото, або, краще кажучи, велику калюжу. Те­пер, крім комарів, ніякої насолоди ніхто не одержує. От вам і вболівання за екологію!

Це не поодинокий приклад. Проїжджаючи старими вулицями, часто бачиш порожні будинки. Не всі вони були в аварійному стані. Господарі слідкували за своїм житлом. Комусь спало на думку знести район, щоб будувати щось інше. Потім плани змінились — і стало в нашому місті ще більше глухих закутків. І це в той час, коли деякі старі райони і справді потребують поновлення.

Чи відповідатимуть такі лободи, якщо не перед людьми, то перед своєю совістю? Мабуть, навряд. Бо якщо існує така безгосподарність, значить не в усіх є совість.

А скільки в нас притулків для самотніх пенсіонерів, від яких відрек­лися діти, а скільки сирітських будинків для дітей, яких покинули бать­ки! Отже, лобід і в наш час достатньо. Тільки вони реформувалися або в бізнесменів, яким усе дозволено, або в «малозабезпечених», яким «не під силу» годувати батьків чи дітей. Прикро, що такі відщепенці ганьб­лять не тільки свою державу, а й увесь рід людський.

Я вважаю, як би не було нашим людям економічно важко, вони по­винні залишатися людьми. Сподіваюся, що наше покоління зможе дати відсіч усім лободам, які гальмують економічний розвиток України. Тільки тоді ми побудуємо державу, в якій усе буде зроблено в ім’я людини.

«МОЯ ДУША— ЦЕ ХРАМ ЧИ КУПА ЦЕГЛИ?» (Зароманом О. Гончара «Собор»)

Моя цивілізація тримається на культі Людини. Віками вона прагне показати людину, так само, як вчить крізь каміння бачити Собор.

А. де Сент-Екзюпері

Протягом століть люди дуже уважно приглядалися до себе. У них постійно жила й живе нескінченна жага знання. «Пізнай себе»,— так ра­дили філософи. I, справді, в цих простих, але дуже містких словах скон­центровано усе те, що повинно провадити людину шляхом життя, усе те, завдяки чому ми зможемо жити краще і спокійніше. Заглянути в глибінь своєї душі — потрібно, але іноді страшно. I, мабуть, ті митці, що намага­ються зробити аналіз духовного стану своєї сучасності, якоюсь мірою здійснюють подвиг. До таких митців ми з певністю відносимо О. Т. Гончара, бо автор зображував у своїх творах усе те, що боліло, що пекло, що віщувало в майбутньому катастрофу для народу, для майбутнього.

Є книги, які дають можливість отримати насолоду, захопитися цікавим сюжетом, але згодом про них забуваєш. Однак є твори, які заставляють нас думати і міркувати над прочитаним. До таких книг належить роман О. Гончара «Собор». Це твір правдивий, без прикрас, написаний із гіркотою і любов’ю. Роман учить нас любити свій народ, його історію, берегти його скарби — мову, звичаї, його культурні надбання, його собори. А ще цей роман спонукає нас задуматись, а «моя душа — це храм чи купа цегли?» Хто я? Будівничий чи руйнівник? Чи зумію прожити життя так, щоб залишити слід в історії мого народу, своєї країни? Невже і в мене піднялась би рука знищити собор?

Герої «Собору» О. Гончара — це люди, які розуміють, що йдеться не просто про облуплену, занедбану споруду, а йдеться про їхню честь, їх духовні витоки; а з іншого боку, це люди, які заради своєї кар’єри здатні переступити через святая святих, зректися навіть себе.

Назва твору — символічна: це і реальна архітектурна споруда селища Зачіплянки, і символ моральної чистоти та краси людини. Саме у ставленні до собору розкриваються душі головних героїв, їх внутрішня сутність. Жодні вигадки Володьки Лободи не змогли відвернути людей від собору, тому що людина прагне чистого, духовного, а собор — саме та фортеця, яка зберігає красу, правду століть. Адже людина доти й людина, поки не втратила здатність бачити, крім потворностей життя, і його красу. Мистецтво — це незнищенний слід людства, його злети, його верхогір’я, на яких панує дух перемоги над смер­тю, дух вічності. Тоді людина велика — коли будує, коли творить.

Дуже переконливо відображені в «Соборі» дві сторони екологічної проблеми: екологія довкілля й екологія душі. Ми повинні вирішувати ці питання водночас: не розв’язавши проблеми чистоти нашої планети, ми шкодитимемо своєму тілу й душі; не залікувавши хвороби нашої душі, ми запанащаємо Землю. Тому роман «Собор» — це не якийсь «регіональний» твір письменника, це книга з глобальним аналізом сучасності. Мої симпатії на боці простої, чесної Віруньки, молодого мрійника-студента Миколи, Ягора Катратого, Єльки і особливо, цього апостола праці,— мудрого Ізота Івановича Лободи і навіть баби Шпачи­хи, бо всі вони розуміють, що зруйнувати собор — це значить жити на руїнах, знищити сенс праці людської — а це гріх!

А от душа Володьки Лободи — це купа цегли. Він тільки і думає про зне­сення собору. Переслідуючи свою кар’єристську мету, Володька Лобода навіть зрікся свого батька. Собор не викликає в душі його нічого чистого, високого.

Я вірю, що кожна людина може побудувати у своїй душі храм. І храм цей буде тим прекраснішим і вищим, чим краще ми будемо ставитися до людей. Мені здається, що фундамент цього храму становить людяне став­лення до природи. Його стіни — це чистота нашої душі: відповідальність за свої обов’язки, за свої вчинки, любов до країни, до свого народу, вірність у дружбі і чистота кохання. А дах — це розумне ставлення людини до себе, до своїх потреб та здібностей. Побудувати такий храм своєї душі — під силу кожній людині. І чим більше людей зуміють побудувати і зберегти у своєму серці храм, тим кращим і щасливішим буде наше життя на Землі.