Архів позначки: «Собор»

ВОЛОДЬКА ЛОБОДА В НАШІ ДНІ

11 клас, Твори з української літератури, ,

Є багато прикладів у літературі, коли образи художніх творів чітко розмежовуються на позитивні і негативні. Читаєш і думаєш: «От би так і в житті!» Тоді можна було б уникнути поганих людей, прогнозувати негативні обставини й обходити їх стороною. Але, на жаль, у житті усе значно складніше. Не відразу побачиш, хто є хто. Тому так часто можна потрапити в якусь халепу, товаришувати не з «тими людьми».

Недавно я прочитав роман Олеся Гончара «Собор». Цей твір вразив мене своєю правдивістю. Розповідається в ньому про події епохи років шістдесятих, але і зараз роман актуальний. Він звучить застереженням і нам, і нашим нащадкам: «Люди, будьте людьми!»

Зараз відроджується багато храмів: будуються нові, реставруються вже існуючі. Але можна ж було їх і не руйнувати, якби наші попередники думали про майбутнє. Безумовно, то була доба сталінізму; хто мав сміливість говорити, того репресували, а інші — мовчали, бо боялися. Але в роки шістдесяті де взялося стільки лобід, щоб заборонити «Собор», щоб заарештувати Стуса, вкоротити життя Симоненкові? Адже всі гарненькі хлопчики й дівчатка йдуть до школи, усіх їх вчать бути порядними людь­ми, то де ж беруться негідники? Мені важко уявити, що серед моїх одно­класників хтось здатен досягти мети, використовуючи підлість.

А втім, життя покаже… Але те, що такі типи, як Володька Лобода, є і в наш час, я впевнений. На доказ цього твердження у мене є багато при­кладів. Ось один із них. Неподалік від мого будинку є джерело. Люди з кількох житлових масивів беруть із нього воду. Джерело добре облад­нане для зручності, підступи до нього вимощені тротуарною плиткою, а поза ним — болото, зроблене якимись горе-господарями. Ще минулого літа на місці болота був ставок, в очеретах гніздилися дикі качки, виво­дили каченят, навіть на зиму не відлітали, бо джерельна вода не замерза­ла, а люди підгодовували своїх улюбленців.

Потім хтось вирішив розчистити ставок. Нагнали техніки, зруйнува­ли греблю, знищили дерева і прибережні очерети, розігнали качок — і по­кинули, залишивши мілке болото, або, краще кажучи, велику калюжу. Те­пер, крім комарів, ніякої насолоди ніхто не одержує. От вам і вболівання за екологію!

Це не поодинокий приклад. Проїжджаючи старими вулицями, часто бачиш порожні будинки. Не всі вони були в аварійному стані. Господарі слідкували за своїм житлом. Комусь спало на думку знести район, щоб будувати щось інше. Потім плани змінились — і стало в нашому місті ще більше глухих закутків. І це в той час, коли деякі старі райони і справді потребують поновлення.

Чи відповідатимуть такі лободи, якщо не перед людьми, то перед своєю совістю? Мабуть, навряд. Бо якщо існує така безгосподарність, значить не в усіх є совість.

А скільки в нас притулків для самотніх пенсіонерів, від яких відрек­лися діти, а скільки сирітських будинків для дітей, яких покинули бать­ки! Отже, лобід і в наш час достатньо. Тільки вони реформувалися або в бізнесменів, яким усе дозволено, або в «малозабезпечених», яким «не під силу» годувати батьків чи дітей. Прикро, що такі відщепенці ганьб­лять не тільки свою державу, а й увесь рід людський.

Я вважаю, як би не було нашим людям економічно важко, вони по­винні залишатися людьми. Сподіваюся, що наше покоління зможе дати відсіч усім лободам, які гальмують економічний розвиток України. Тільки тоді ми побудуємо державу, в якій усе буде зроблено в ім’я людини.

«МОЯ ДУША— ЦЕ ХРАМ ЧИ КУПА ЦЕГЛИ?» (Зароманом О. Гончара «Собор»)

11 клас, Твори з української літератури, , , , ,

Моя цивілізація тримається на культі Людини. Віками вона прагне показати людину, так само, як вчить крізь каміння бачити Собор.

А. де Сент-Екзюпері

Протягом століть люди дуже уважно приглядалися до себе. У них постійно жила й живе нескінченна жага знання. «Пізнай себе»,— так ра­дили філософи. I, справді, в цих простих, але дуже містких словах скон­центровано усе те, що повинно провадити людину шляхом життя, усе те, завдяки чому ми зможемо жити краще і спокійніше. Заглянути в глибінь своєї душі — потрібно, але іноді страшно. I, мабуть, ті митці, що намага­ються зробити аналіз духовного стану своєї сучасності, якоюсь мірою здійснюють подвиг. До таких митців ми з певністю відносимо О. Т. Гончара, бо автор зображував у своїх творах усе те, що боліло, що пекло, що віщувало в майбутньому катастрофу для народу, для майбутнього.

Є книги, які дають можливість отримати насолоду, захопитися цікавим сюжетом, але згодом про них забуваєш. Однак є твори, які заставляють нас думати і міркувати над прочитаним. До таких книг належить роман О. Гончара «Собор». Це твір правдивий, без прикрас, написаний із гіркотою і любов’ю. Роман учить нас любити свій народ, його історію, берегти його скарби — мову, звичаї, його культурні надбання, його собори. А ще цей роман спонукає нас задуматись, а «моя душа — це храм чи купа цегли?» Хто я? Будівничий чи руйнівник? Чи зумію прожити життя так, щоб залишити слід в історії мого народу, своєї країни? Невже і в мене піднялась би рука знищити собор?

Герої «Собору» О. Гончара — це люди, які розуміють, що йдеться не просто про облуплену, занедбану споруду, а йдеться про їхню честь, їх духовні витоки; а з іншого боку, це люди, які заради своєї кар’єри здатні переступити через святая святих, зректися навіть себе.

Назва твору — символічна: це і реальна архітектурна споруда селища Зачіплянки, і символ моральної чистоти та краси людини. Саме у ставленні до собору розкриваються душі головних героїв, їх внутрішня сутність. Жодні вигадки Володьки Лободи не змогли відвернути людей від собору, тому що людина прагне чистого, духовного, а собор — саме та фортеця, яка зберігає красу, правду століть. Адже людина доти й людина, поки не втратила здатність бачити, крім потворностей життя, і його красу. Мистецтво — це незнищенний слід людства, його злети, його верхогір’я, на яких панує дух перемоги над смер­тю, дух вічності. Тоді людина велика — коли будує, коли творить.

Дуже переконливо відображені в «Соборі» дві сторони екологічної проблеми: екологія довкілля й екологія душі. Ми повинні вирішувати ці питання водночас: не розв’язавши проблеми чистоти нашої планети, ми шкодитимемо своєму тілу й душі; не залікувавши хвороби нашої душі, ми запанащаємо Землю. Тому роман «Собор» — це не якийсь «регіональний» твір письменника, це книга з глобальним аналізом сучасності. Мої симпатії на боці простої, чесної Віруньки, молодого мрійника-студента Миколи, Ягора Катратого, Єльки і особливо, цього апостола праці,— мудрого Ізота Івановича Лободи і навіть баби Шпачи­хи, бо всі вони розуміють, що зруйнувати собор — це значить жити на руїнах, знищити сенс праці людської — а це гріх!

А от душа Володьки Лободи — це купа цегли. Він тільки і думає про зне­сення собору. Переслідуючи свою кар’єристську мету, Володька Лобода навіть зрікся свого батька. Собор не викликає в душі його нічого чистого, високого.

Я вірю, що кожна людина може побудувати у своїй душі храм. І храм цей буде тим прекраснішим і вищим, чим краще ми будемо ставитися до людей. Мені здається, що фундамент цього храму становить людяне став­лення до природи. Його стіни — це чистота нашої душі: відповідальність за свої обов’язки, за свої вчинки, любов до країни, до свого народу, вірність у дружбі і чистота кохання. А дах — це розумне ставлення людини до себе, до своїх потреб та здібностей. Побудувати такий храм своєї душі — під силу кожній людині. І чим більше людей зуміють побудувати і зберегти у своєму серці храм, тим кращим і щасливішим буде наше життя на Землі.

ІДЕЯ ДУХОВНОГО БАГАТСТВА ЛЮДИНИ В РОМАНІ О. ГОНЧАРА «СОБОР»

11 клас, Твори з української літератури, , , , , ,

Живе не той, хто чадить. Живе — хто іскрить! Живіть так, молоді, щоб встигли зоставити слід після себе путящий.

О. Гончар. «Собор»

«Собор» — один із перших творів у літературі ХХ століття з екології в широкому розумінні слова — це і збереження архітектурних пам’яток, і на­родної пісні, і душі людської — а це чи не найголовніше в житті народу.

Автор торкається найболючіших проблем у сучасному житті, він за­суджує цинізм, кар’єризм, байдужість до краси, жорстокість.

У назві роману втілені не тільки поняття споруди — святого храму, але й святого храму душі людської. Червоною ниткою через увесь твір проходить думка про збереження собору душі.

Дія відбувається у селі Зачіплянка, але, як і у великому місті, тут мож­на зіткнутися з людьми ницими і людьми з душею високого польоту. Саме їхнє відношення до собору, облупленого і в той же час величного, визна­чає суть кожного. Навіть ніч «…зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній».

Микола Баглай — студент, «.чистий думками і непорочний діями юнак — відчуває, що собор поєднує давноминуле з сучасним, а це значить, що треба берегти витвір предків, бо це і є їхня славна душа. І коли Володька Лобода, людина освічена, винахідлива, заради своєї кар’єри пропонує у со­борі влаштувати холодильник, ніхто у Зачіплянці не залишається байдужим.

Вірунька, дружина Івана Баглая, заклопотана чеканням Івана з Індії, куди він поїхав ділитися досвідом у металургійній справі, обурюється неймовірно звісткою про намір Лободи. Звичайна жінка бачить щось духовно високе у присутності цієї споруди, повз яку часто проходила і не звертала уваги. Вона відчуває: не стане собору, не стане святості душі.

Лобода вночі знімає охоронну таблицю з собору — тепер уже можна і зруй­нувати його. Тут уже піднімається уся громада села на захист цієї святині. Навіть знедолена суворим життям стара жінка Шпачиха, зачіплянська квартальна, не позбавлена почуття прекрасного: «Забула Шпачиха, коли востаннє й свічку цьому соборові ставила, нав’ючена клунками, ніколи й не гляне вгору, на його верхи, а тут раптом збаламутилась. — При всіх же вла­стях стояв! — галасувала зразкова квартальна.— Чого ж тепер розвалювати? Кому він поперек горла став?» Вона пропонує народному засідателеві: «Спра­ву в суді на руйнителів заведи!» Не сподівався Микола Баглай, що доля со­бору так стурбує його Зачіплянку, «.собору, який перед цим був ніби в за­бутті і, здавалось, нікого вже не цікавив. Гадав, що тільки тобі доступна краса цього архітектурного шедевру, а інші до таких речей глухі?»

Учитель Хома Романович найтяжче переживає, бо він же вчив дітей шанувати споруджене. Та й багато хто з теперішніх металургів сидів за партою у Хоми Романовича, а сам він за собор «свого часу на Магадані побував». Стояв перед собором, а «очі його, задивлені в собор, пройня­лись сльозою».

Не може простити рідному синові Ізот Іванович Лобода не стільки те, що Володька здав його, славетного металурга до будинку престарілих, а що син Володька перетворився на моральну потвору і завдає душевного болю не тільки батькові, а й людям. І коли дізнається Ізот Лобода-Нечуйвітер, що син піде на підвищення, самі губи шепочуть: «Не беріть, не беріть, хоча й з мого роду він!.. Бо як візьмете, він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте.» Але величність собору захоплює навіть Володьку: «Але ж красень, стервець».

На тлі цих подій розквітає світле кохання Миколи і Єльки, чистої, пре­красної дівчини. У неї собор викликає захоплення, вона ніби відчуває себе його часткою, навіть одягається чисто, коли має пройти біля собору. Ми­кола і Єлька — споріднені душі у ставленні до прекрасного, високого.

Цікавий епізод розмови Миколи зі студентом Геннадієм, який питає, в чому сьогодні, року божого, сенс собору. Процесові старіння підлягає все. Хіба без нього не можеш прожити? Микола відповідає, що мистецт­во не старіє: «Можна прожити і без собору, і без пісні, без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема. Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?»

Ось таким юшкоїдом і постає перед нами нібито цивілізований, розум­ний і в той же час ниций, засліплений кар’єризмом Володька. А ще нижче, до тваринного стану опускаються покидьки, які вирішили влаштувати п’я­ну оргію у соборі. І тут Микола натрапляє на це божевілля і намагається припинити це неподобство. Йому здається, що в собор вдерлися здичавілі пришельці з іншої планети і верещать там по-мавп’ячому, п’яно регочуть, сквернословлять. Фінка хулігана ледь не позбавила його життя. Ці недолюдки заарештовані. Хома Романович кидає у бік поскручуваних: «Оце ті, що без соборів у душі. А він, як той біблійський юнак, що вигнав сквернителів з храму». Багато бачив собор на своєму віку. У ньому освячували на гетьмана, катували українських невільників, а у час космонавтики і кібернетики у ньому вже й оргії почали влашто­вувати і розмахувати ножем. Але зло завжди карається. Одержали по зас­лугах негідники. Ви ходили лікарі Миколу, повернули з того світу. «Мовчить собор.

Не видно облупленості, іржі на башнях,— ніч скрадає на ньому всі травми часу.

Все він бачить і чує усе».

Собор є ніби індикатором нашої совісті. Життя перемагає, тому що у більшості є святість у душах. Недарма автор вкладає свою думку, ніби духовний заповіт, в уста учителя Хоми Романовича: «Собори душ свої бережіть, друзі. Собори душ!»