Після смepтi Вітовта литовські та руські феодали на сеймі у Вільно обрали великим князем литовським Свидригайла Ольґердовича, відомого своїм негативним ставленням до унії Литви з Польщею. Король Ягайло розпочав воєнні дії проти Свидригайла, прагнучи захопити Волинь і Поділля. У 1430—1431 рр. польське військо здобуло Кам’янець, Володимир-Волинський, взяло в облогу Луцьк. На Волині й Поділлі розпочалася народна війна проти загарбників.
Невдалі дії Свидригайла та його орієнтація на руських православних феодалів викликали невдоволення литовських магнатів. У 1432 р. вони обрали великим князем литовським Сиґізмунда (брата Вітовта), який відновив унію Литви з Польщею. Водночас, намагаючись позбавити Свидригайла опори серед православних феодалів, Сиґізмунд привілеєм від 15 жовтня 1432 р. зрівняв їх у правах з литовськими феодалами-католиками. Це дало змогу Сиґізмундові 1 вересня 1435 р. остаточно розгромити Свидригайла і його прибічників — руських князів. Свидригайло змушений був відмовитися від боротьби за великокнязівський престол. Під його владою залишилася тільки Волинь.
Pycькі князі не змирилися з поразкою. Вони організували змову і в 1440 р. вбили Сиґізмунда. Після цього на білоруських і українських землях спалахнуло повстання проти Литви.
Литовські магнати на чолі з новообраним великим князем КазимиромIV Ягайловичем (1440—1492 рр.) придушили повстання, але були змушені піти на поступки місцевим князям і боярам. Були відновлені Київське та Волинське удільні князівства і надано їм автономію.
Київським князем став Олелько Володимирович, а на Волині князем залишався Свидригайло. У 30—40-х рр. XV ст. городяни, дрібна православна шляхта на українських землях чинили рішучий опір польському і литовському пануванню; місцеві ж українські пани-князі в інтересах збереження своєї влади у вирішальні моменти йшли на згоду з литовськими магнатами.
Але поступки з боку Литви православним князям, боярам Волині та Київщини були тимчасовими. Спираючись на підтримку польських феодалів, литовський уряд уже на початку 50-х рр. XV ст. узяв курс на остаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припинило своє існування.
У 1471 р. після смерті князя Семена Олельковича також було ліквідоване Київське князівство. Великий князь литовський і король Польщі Казимир IV призначив воєводою в Київ литовського магната Гаштольда, однак кияни відмовилися впустити його в місто. Гаштольд здобув Київ лише за допомогою війська.
Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені на воєводства, очолювані намісниками-воєводами, що підлягали безпосередньо владі великого князя.
Останньою спробою української знаті вибороти державні права в межах Литовсько-Руського князівства стало повстання 1508 р. під проводом Михайла Глинського. М. Глинський походив з Полтавщини, із татарського українізованого роду. Навчався у Німеччині, був при дворі цісаря Максиміліана, служив у курфюрста Саксонського Альберта. У 1500 р. повернувся додому, став управителем двору Великого князя Литовського Олександра Казимировича. Це викликало заздрість литовських магнатів і привернуло увагу руських панів. Незважаючи на католицьку віру, він став їх керівником.
У 1506 р. польські пани звинуватили М. Глинського в отруєнні князя Олександра. Новий великий князь і король Польщі Сиґізмунд усунув Глинського з посади управителя двору, і той виїхав до своїх поліських маєтків. У 1508 р. М. Глинський разом із братами підняв повстання із закликом захищати релігійні й політичні права. Повстанці здобули кілька замків на Білій Pyci, у тому числі міста Typiв і Мозир, і взяли в облогу Житомир і Овруч. Але ні татари, ні Москва не надіслали обіцяної допомоги. Та головне, що більшість українських аристократів не підтримали повстання.
У липні 1508 р. Сигізмунд I розбив війська Глинського, багато шляхти було заарештовано. Так закінчилася остання спроба українських аристократів за допомогою зброї здобути державну незалежність України. Після цього українське панство обстоювало в Литві й Польщі тільки станові й особисті інтереси.
Час після занепаду Галицько-Волинського князівства став епохою драматичних подій в історії України — майже півстоліття тривала війна сусідніх держав за її землі. Утрата державності негативно позначилася на соціально-економічному становищі населення та розвитку культури.
Архів позначки: Вітовт
Передумови об’єднання Великого князівства Литовського й Польського королівства
Із кінця XIV ст. низка зовнішніх і внутрішніх обставин спонукали Литовську і Польську держави до об’єднання, яке відбувалося нерівномірно. Небезпека з боку Тевтонського ордена, Кримського ханства й Московського князівства штовхала держави до зближення, але внутрішні суперечки щодо того, які власне сили очолюватимуть союз, гальмували цей процес.
Ягайло, молодший син Ольгерда, зайнявши великокнязівський престол усупереч принципам родового старшинства, був змушений шукати підтримки для зміцнення свого становища. Проти нього виступили старші Ольгердовичі й кузен Вітовт.
14 серпня 1385 р. у селищі Крево було укладено угоду про унію (союз) Литви з Польщею. Кревська унія була шлюбною — литовський князь Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем, а збройні сили їхніх держав об’єднувалися. За умовами унії Литва прийняла католицтво.
Проте внаслідок прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою, влада в якій безпосередньо належала князю Вітовту (1392—1430 рр.). Прагнучи оволодіти всією Руссю, Вітовт вдався до протиборства із Золотою Ордою і здійснив проти неї два переможні походи (1397, 1398 рр.). Проте третій похід закінчився для Вітовта поразкою (битва 1399 р. біля річки Ворскли). Це змусило відновити унію з Польщею. За умовами Віленської унії 1401 р. визнавалася васальна залежність Литви від Польщі, а після смерті Вітовта мало відбутися остаточне включення Великого князівства Литовського до Польщі.
У роки Великої війни (1409—1411 рр.) Польща й Литва виступили союзниками в боротьбі проти Тевтонського ордена. У Грюнвальдській битві (15 липня 1410 р.) союзне військо вщент розгромило хрестоносців. Під впливом цього посилилося прагнення Литви до державної незалежності від Польщі. У 1413 р. було укладено Городельську унію, за якою Велике князівство Литовське визнавалося незалежною державою, хоча обрання великого князя контролювалося і затверджувалося польським королем. Литовська католицька знать урівнювалася у правах з польською шляхтою. Негативним наслідком зближення Литви й Польщі для українського населення стало насильницьке насадження католицтва.