Сергія Івановича Васильківського називають поетом укра­їнського малярства за надзвичайну ліричність його пейзажних та історичних творів. Розквіт творчості художника припадає на останню третину XIX століття, період, коли в Україні діяли Емський акт та Валуєвський циркуляр про заборону українсь­кого друкованого слова. Тому звернення художників до рідної історії, до відображення природи України, народних типів, ет­нографічних особливостей селянського або козацького побуту, звичаїв та обрядів, народної архітектури було своєрідною фор­мою протесту, боротьби митців за утвердження національної гідності свого народу. Саме на той період припадає інтенсив­ний розвиток історичного жанру, поява в українському живо­писі полотен, присвячених історії запорозьких козаків. В умо­вах заборони й переслідування українських Громад, членами яких були видатні діячі української науки й культури Володи­мир Антонович, Микола Лисенко, Пантелеймон Куліш, Мико­ла Костомаров, Михайло Драгоманов, Михайло Коцюбинський, національна скерованість у творчості вимагала від митців осо­бистої мужності й високого патріотизму. Сергій Васильківсь­кий належав саме до таких митців, як Костянтин Трутовський, Порфирій Мартинович, Іван їжакевич, Микола Пимоненко, Микола Самокиш, Олександр Мурашко, котрі не стояли осто­ронь від життя народу і своєю творчістю відіграли велику роль у розвитку національної культури.

Поетичність світовідчуття, велика емоційність і надзвичай­не колористичне багатство живопису зародилися у Васильківсь­кого ще за дитячих років — на Слобідській Україні, на берегах Сіверського Дінця, у невеличкому містечку Ізюмі, де все диха­ло історією, спогадами про славне козацьке минуле, де все ще зберігалося народне мистецтво й пісенний фольклор. Під впли­вом батька, який був віртуозом-креслярем і писарем, Василь­ківський захопився малюванням, а мати назавжди заронила в його душу любов до української пісні. Тому, коли обдарова­ному хлопцеві було сім років, на нього звернув увагу Дмитро Безперчий, учитель малювання Харківської гімназії, колиш­ній кріпак, знайомий Тараса Шевченка й учень Карла Брюл-лова у Петербурзькій Академії мистецтв. На вибір життєвого шляху Васильківським вплинув і близький родич В. Алексан-дров, український поет, драматург і перекладач, автор попу­лярних у той час оперет «За Немань іду», «Не ходи, Грицю, на вечорниці», віршів, що стали народними піснями. Навчан­ня в Петербурзькій Академії мистецтв проходило для Василь­ківського під благотворним впливом його талановитих сучасни­ків, які початкову освіту здобули у Києві, Харкові, Одесі. Це, зокрема, О. Сластьон, П. Мартинович, М. Пимоненко. Співуч-нями й друзями Васильківського були також живописці М. Ду-бовськой, М. Самокиш, скульптор В. Беклемішев. У натурно­му класі Васильківський навчався одночасно з В. Сєровим та М. Врубе лем. Учителем його був відомий пейзажист М. Клодт, один із засновників Товариства передвижників.

Під впливом благотворного оточення своїх земляків Василь­ківський, якому пророкували велике майбутнє в Петербурзі, за роки навчання раз у раз залишає місто на Неві й здійснює по­дорожі Україною, де опановує мотиви рідної природи, що як­найкраще відповідали притаманній йому світлоносній живо­писній манері. Працюючи переважно на етюдах під час канікул на Харківщині, Полтавщині, Запорожжі, він потім у майстерні по пам’яті відтворював свої враження на полотні. Васильківсь­кий за час подорожей створив безліч ескізів та етюдів, одержав за них п’ять малих і великих срібних медалей, подяк і премій від Академії. Вершиною його ранньої творчості стала картина «На Дінці» (1885), яка дала йому велику золоту медаль Ака­демії, звання художника першого ступеня і академічне пенсіо-нерство за кордоном на чотири роки.