Архів позначки: Василь Симоненко

«ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ — ЛЮДИНА?» (В. Симоненко)

11 клас, Твори з української літератури,

План

I. Історична місія людини на землі — творити добро, жити за закона­ми людської моралі.

II. Утвердження в поезії В. Симоненка неповторності людської осо­бистості.

1. «Усмішка твоя — єдина…».

2. Більше тебе не буде. Завтра на цій землі інші ходитимуть люди…».

3. «Сьогодні усе для тебе…».

4. «І жити спішити треба…».

5. Простота й задушевність вірша «Ти знаєш, що ти — людина?», особливості його композиції та художніх засобів.

6. «Праця людини — окраса і слава, праця людини — безсмертя її!» («Безсмертні предки» В. Симоненка).

7. «Можна жить, а можна існувати, можна думать — можна пов­торять. Та не можуть душу зігрівати ті, що не палають, не го­рять!» («Можна» В. Симоненка).

8. «Було і буде так у всі часи: любов, як сонце, світу відкриває безмежну велич людської краси». («Любов» В. Симоненка).

9. «Та хай ніколи смуток не поборе нестримної любові до жит­тя». («Ви плачете?.. » В. Симоненка).

III. Любов до людини, до рідної землі — головна прикмета поета В. Симоненка.

ОБРАЗ УКРАЇНИ В ПОЕЗІЇ В. СИМОНЕНКА

11 клас, Твори з української літератури, ,

Я з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу!

В. Симоненко. «Україні»

У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу приходить плеяда талановитих українських поетів — І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, Б. Олій­ник, В. Стус, В. Симоненко. Вони прагнули наблизити людей до ідеалів доб­ра, справедливості, гуманізму, правди — цих загальнолюдських ідеалів, за якими не губилися ідеї національної свідомості, патріотичних почуттів.

Василь Симоненко прожив недовге життя — лише 28 років, але його життя продовжується в його поезії, бо вона близька своїми мотивами і сьо­годнішньому читачеві.

Тема рідної землі, України була провідною у ліриці В. Симоненка:

Землю люблю я широку мою, Хай би піском шелестіла, Хай би пустеля у ріднім краю,— Все ж він і рідний і милий.

(«Моя любов»)

У кожному слові молодого поета — любов: любов до своєї землі, до людини, до своєї Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає смисл; звернення до земляків: любити рідну землю і дбати про її майбутнє — розкрито у таких поезіях: «Лебеді материнства», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці.», «Земле рідна! Мозок мій світліє… » та інших.

У своєму щоденнику В. Симоненко писав: «Найбільше люблю зем­лю, людей, поезію і. село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя». Гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні звучить у поезії «Лебеді материнства»:

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Бо двох Батьківщин, як і двох матерів, не буває. Ця сповнена мате­ринською ніжністю поезія утверджує одвічну істину: без Батьківщини немає людини. А для поета Україна — це:

Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, Мамо, горда і вродлива, З тебе дивуватися повік. («Задивляюсь у твої зіниці…») Це для неї — рідної Вітчизни — поет творить і живе:

Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю. («Задивляюсь у твої зіниці.»)

Заради майбутнього своєї Батьківщини борються її сини:

Україно! Ти — моя молитва, Ти моя розпука вікова. Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права.

(«Задивляюсь у твої зіниці…»)

Бо доля України — найважливіше для ліричного героя Симоненкової поезії. Тому що щасливим він буде тоді, коли процвітатиме його країна, коли буде в ній мир і спокій, коли в ній щасливо житимуть люди:

Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім,

Я тоді твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм.

(«Україні»)

Ліричний герой поезії В. Симоненка — це образ сина-патріота, що го­стро відчуває свій кровний зв’язок із рідною землею і готовий на самопо­жертву за щастя України:

Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу!

(«Україні»)

Поет ніби передбачив у цій поезії свою долю — поет живе сьогодні в імені своєї Батьківщини.

У поезії «О земле з переораним чолом.» поет говорить про складну історичну долю України з переораним скорботою чолом, але дорогу сер­цю її синів:

0 земле з переораним чолом,

З губами, пересохшими від сміху, Тебе вінчали з кривдою і злом, Байстрятам шматували на утіху. Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття

Любове світла! Чорна моя муко!

1 радосте безрадісна моя! Бери мене! У материнські руки Бери моє маленьке гнівне Я!

Для мене найсвятіша нагорода — Потрібним буть, красо моя, тобі.

Сила поезії В. Симоненка — у безмежній щирості й правдивості. Його поезія має перетворюючу силу: теплі і такі звичайні слова примушують читача замислитись, як він живе:

Ті пісні мене найперші вчили Поважать труд людський і піт, Шанувать Вітчизну мою милу, Бо вона одна на цілий світ. Бо вона одна за всіх нас дбає, Нам дає і мрії, і слова, Ласкою своєю зігріва.

(«Грудочка землі»)

Отже, патріотизм, вірність рідній Україні, безмежна любов до свого народу, його культури — ось основні мотиви лірики Василя Симоненка.

Я Б ПОБАЖАВ ТОБІ КОГОСЬ ОТАК ЛЮБИТИ, ЯК Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ… (За поезією В. Симоненка)

11 клас, Твори з української літератури, , , ,

Душевні сили людини невичерпні, коли їх освячує любов. Найвищим проявом любові є, на мою думку, материнська любов, любов дітей до батьків, з якої природно витікає пошана «до свого роду і народу», піклу­вання про їх добробут, здатність і готовність стати на їх захист у скрутну чи трагічну годину. Саме з цього формується найсвятіше почуття любові до рідного краю, рідної землі, до Батьківщини.

Власне, після Шевченкового «Я так люблю мою Україну убогу» немає в українській поезії жодного поета, який би не освідчився у своїй любові до України, до рідної землі, не поклявся б їй у вірності, у готовності віддати за неї життя. У цих поезіях в особливому сяйві і красі постає Україна, її народ, на якому «світ стоїть, прекрасний, багаті душею люди».

Василь Симоненко. З мужності народу, з горя і звитяжної боротьби виспівалася його поезія.

Зболений ранніми болями, одержимий жагою любові до матері-Батьківщини, він виповів цю любов і цей біль у слові пекучому й шаленому:

Дай мені у думку динаміту,

Дай мені любові, дай добра,

Гуркочи у долю мою, світе,

Хвилями прадавнього Дніпра.

Україна — мати, святиня, вона дає крила й снагу, глибінь роздумів і ху­дожні барви. У відданості поета Батьківщині — синівське щастя, його і сила, і честь:

Ти дала мені радісну вдачу, Кров гарячу пустила до жил. Я без тебе нічого не значу, Ніби птиця без крил. Гортаєш сторінки поезій Василя Симоненка і ще раз переконуєшся, що він, випоєний соками рідної землі, духовно багатий, сповнений почуттям гідності, очима господаря і спадкоємця дивиться на її історію і її майбутнє:

Щось у мене було

І від діда Тараса,

І від прадіда —

Сковороди.

Не шукаю до тебе

Ні стежки, ні броду —

Ти у грудях моїх,

У чолі і в руках.

«Грудочка землі», «Верба», «Прирученим патріотом» Автор знову звертає увагу читача на чарівну природу України, на душевні скарби на­роду. Він пристрасно словами Великого Кобзаря наголошує, звертаючись до «приручених патріотів»:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра!..

Художня палітра творчості Симоненка багатюща. Цікаво, що мотиви громадянської та інтимної лірики поета зливаються в однорідний поетич­ний сплав.

Любов ліричного героя Василя Симоненка пристрасна, шалена. Його кохана — реальна жінка «одчайдушна, печальна, розхристана, голуба і без­жально освистана». Він зустрічає свою кохану просто на вулиці, серед людсь­кого натовпу, біля під’їзду. І в цій прозі життя він знаходить велич почуттів.

Ліричний герой кохає ніжно, чисто, палко. Любов дає духовне натх­нення, очищає душу:

І сьогодні вклоняється серце моє Тій земній, соромливій, жагучій жіночості, Що красою життя — материнством — стає. Це — Василь Симоненко. А взагалі, немає в світовій літературі особ­ливо в поезії, жодного автора, який би не присвятив своїх творів інтим­ним переживанням. Це ж можна сказати і про українських поетів — і кла­сиків, і сучасників. Їх твори освячені ласкавим світлом людяності, любові й доброти. Вони заворожують особливим чаром щирості, вистражданості, неспокою духу і чистоти почувань, високої людської гідності. Щаслива та людина, що вміє любити. Василь Симоненко вважав, що йому долею даровано багато щастя. На землі сміятись і страждати, жити і любить поміж людьми».

Любов у його поезіях набуває вселенського характеру. Це любов до всього, що оточує людину:

І тому світ завжди благословляє І сонце, що встає, і серце, що кохає.