Архів позначки: Василь Стус

ФІЛОСОФІЧНІСТЬ УТВОРАХ ВАСИЛЯ СТУСА

11 клас, Твори з української літератури,

Василь Стус — поет лірико-філософського складу. Філософічність його поезії виявляється не на рівні теоретизування, а є властивістю світо­відчування, світобачення. «Один з найкращих друзів — Сковорода»,— так напівжартома написав він у 1969 році. Якщо на початку у віршах часто зустрічається ім’я філософа — поет намагається відтворити якісь біог­рафічні моменти («Вмовкали голоси до безгоміння», «Блакитний світ — як блекота»), то пізніше сковородинівське «пізнай самого себе і через себе — світ» глибоко й органічно увійде в Стусову поезію, визначивши певною мірою сенс його «самособоюнаповнення». Дедалі частішими ста­ють роздуми над власною долею, над своїм покликанням бути «співцем Всесвіту», над долею свого покоління:

Ми не перші і не останні

Під розгойданим небом стали.

Ми добою до бурі поставлені

Лицями славними.

(«Ми не перші і не останні…»)

Уже в ранній поезії беруть початок характерні для Стуса мотиви смерті і глибокої самотності, тривога за долю народу як провісник «смерт­них конань» свого віку. Духом тривоги, подекуди ще не усвідомленої, пройнято всі вірші:

Кому повім свої тривоги ранні? І крик і оклик. Окрик і луна.

(«Надворі сніг. Зима. Побіля тину…»)

Тривожний стан поетової душі проектується й на природу: «схід роз­тривожено тремтить», промінь «виграє тривогу», вітер «тривожить віти чорних сосон». Спочатку ця тривога «яснолика» — як передчуття радості, як зазирання в «невідомінь», і тому «так тривожно й хороше на цій землі». Це «тривожний крові шал і перші поривання» людини, що тільки-но всту­пає в життя. Перед цими незнаними дорогами поета проймає «якась три­вога невідома», невиразне передчуття чогось лихого. Те, що пізніше вил­лється у гіркий підсумок:

Сховатися од долі не судилось: Ударив грім — і зразу шкереберть Пішло життя.

(«Сховатися од долі не судилось…»)

Та поет не зосереджується тільки на власному стані, він хоче «возве­личити тривогу в краї». Свідомо Стус накликає собі труднощі: «Хай сур­мач зіграє знов тривогу». Від початкового усвідомлення, що «нема не-плинного в житті, неплинна тільки смерть», він приходить до подолання природного страху смерті:

І зважитись боротися, щоб жити, І зважитись померти, аби жить.

(«Не можу я без посмішки Івана…»)

Поезія Василя Стуса — це відкриття, точніше — постійне відкриван­ня. Настрої і почуття поет відображає у процесі їх формування. Він «про­пускає» світ крізь себе, «помножуючи» себе і тим самим помножуючи світ. «Шлях у себе», на думку Стуса, веде до пізнання світу. І хоч «між світом і душею виріс мур», Василь Стус докладає зусиль, щоб зруйнувати той мур, знайти втрачену гармонію.

ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОЇ МОВИ ВАСИЛЯ СТУСА

11 клас, Твори з української літератури, , , , , ,

Василь Стус — один із найбільших українських поетів нашого століття. Це світлий образ людини, що стала символом незламності духу, людської і національної гідності. Це самобутній поет, схильний до філософського заглиблення поетичного слова і водночас — до синтезу глибинних джерел традиційного українського образотворення й поетич­ної мови ХХ ст.

Поезія Стуса прийшла до нас не так давно і далі доходить, як світло далекої зірки. Його ім’я увійшло в життя нашої країни на потужній хвилі національного відродження й державного утвердження України. Це час руйнування ідеологічних табу, час відкриття нових знань про минуле й су­часне України, час радісного майоріння синьо-жовтих знамен. Ця неза­бутня сторінка нашої історії освячена іменем Василя Стуса.

Та час спливає, свята змінюються буднями, життя невблаганно ста­вить перед нами свої прагматичні завдання. Справедливі гасла від часто­го повторення ризикують виродитися у фразу. Стає страшно від думки, що дорога для нас постать поета може перетворитися на новий офіціоз, на штамп. Не можна допустити спекуляцій його іменем, творення нового культу і нового міфу.

Поет виростав і формувався в задушливій атмосфері, де його праг­нення бути особистістю видавалося підозрілим. Але Стус виборював пра­во «самособоюнаповнення» своєю творчістю.

Ліричний герой Стусової поезії — людина внутрішньо вільна, живе, діє, незважаючи на обставини, всупереч їм. Це дало йому змогу лишити­ся Людиною і Поетом, перетворити табірну дійсність на свій «Парнас».

У різних життєвих ситуаціях він залишається вірним своїй долі, яку сам обрав:

На долонях доль, поміж обачних пальців, потекло, немов пісок, дощами перемитий, моє життя.

Як я губився в тих долонях доль!

(«Замерехтіло поміж двох світів»)

Але він не хотів та й не міг бути «вільним» від усього — від «пам’яті століть», від своїх зобов’язань перед рідною землею, перед своїм народом.

Стус належить сучасній поезії, поезії ХХ ст. Належить до її «золотого» фонду, до її класики, як Пастернак і Тичина, Незвал і Лорка, та й зрештою зрілий Рільке.

Стус культивує свій словник, активізує певні словоформи. Йому вла­стива інтонаційна неповторність, смислове й емоційне переосмислення слова, творення власних «стусівських» неологізмів.

Та не тільки нові слова творить Василь Стус. Значним є його внесок у розвиток української поетики. Він розробляє мотиви і напрямки, яких ще не знала світова література.

У ранньому вірші 1963 р. «Сто років, як сконала Січ» з одного боку постає проблема зв’язку поета з долею України, з іншого — проблема влас­ного життєтворення:

…Як вибухнути, щоб горіть? Як прохопитись чорнокриллям Під сонцем божевільно-білим? Як бути? Як знебуть? Як жить?

Для людини тоталітарного суспільства навіть просте неприйняття чинних норм є активною вольовою дією.

В. Стус постійно відчував себе в’язнем: чи перебував він на так званій волі, чи за ґратами, але відчуття неволі його ніколи не покидало… Пока­зовим може бути мотив 35-го вірша з його «Палімпсестів», де ліричний герой звертається до наглядача:

Структура деяких віршів із «Палімпсестів» — романсова; у світовій мистецькій практиці подібне майже не трапляється, оскільки класичний романс за змістом може бути тільки любовною піснею. В. Стус скорис­тався ж цією художньою формою для того, щоб максимально інтимізува­ти почуття вітчизни, котре в романсі має змогу розвиватися єдиним і не­повторним мелодійним рухом.

— Учися, серденько, колись З нас будуть люде,— ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде?..

(Т. Шевченко. «Доля») В. Стус скористався цим відомим мотивом з усіма його риса­ми чи ознаками, змінивши лише кінцівку на значно похмурішу, ніж у Шевченка: у Кобзаря — поклик іти далі («Ходімо дальше, даль­ше слава, а слава — заповідь моя»), а у Стуса — цілковита без­вихідь:

Ніким не став ти.

Навколо ґрати, двері, ґрати

і ночі тінь — така ж картата,

Як доля — марне веселить

твій божевільно вільний спокій.

Можна було б спробувати поміркувати: а може — це наслідування, зви­чайне навчання у корифеїв і т. д.? Ні! Василь Стус запозичує у старших лише зовнішню подобу чи схожість, а внутрішньо дає цілком нову поетичну якість, яка витримана в дусі постмодернізму. В «епоху напівсонця — напівтьми», (кажучи його словами), В. Стус писав не для всіх, а для кожного.

«НАРОДЕ МІЙ, ДО ТЕБЕ Я ЩЕ ВЕРНУ…» (В. Стус)

11 клас, Твори з української літератури, , , , , , , ,

Василь Стус… Славне ім’я Поета, Громадянина, Людини. Не було йому місця тут, у цьому світі, бо не міг він притертися, звикнути до суспіль­ства, його законів, його звичаїв, де люди думали одне, а говорили інше. Кидався незахищеними грудьми на амбразуру, готовий прийняти на себе вогонь. Без ніякого страхування, без найменшого тактичного маневру, без рятівних гальм житейської мудрості і тверезого глузду. Над такими, як він, висів дамоклів меч державної машини, яка бачила в поетові «п’яту колону», що зсередини розхитувала державний устрій, розрахований і розпланований, здавалось, на віки. Такі люди довго не затримувалися у «великій зоні», навкруг них була якась аура приреченості…

Ще до загибелі Василя Стуса українська культура, література зазнала величезних втрат. Десятки, сотні письменників, поетів безслідно зникли в таборах смерті, інші змушені були або мовчати, або оспівувати режим, який ненавиділи, керманичів, яких зневажали. Але вони вижили, зберег­ли свій талант, сили, щоб зараз, у наш час змін і відродження, піднести українську літературу на нову висоту.

Ми, українці, не звикли цінувати своїх геніїв за життя. Якась жорсто­ка закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його — безсмертний, схиляється в пошані й каятті. І роздумуючи над долею Стуса, я приходжу до висновку, що треба було йому не загинути героїчно, а вижити і творити культуру, літературу Мертві герої лишають самі імена, а будувати фундамент національного відродження треба живим.

Мені здається, що навіть у тодішньому тоталітарному суспільстві умови для творчості були не настільки нестерпні й безнадійні, як думав Стус. От хоча б взяти й Тичину. Він був здатен і терпіти, і залишатися собою. Ця властивість — одна з незчисленних його здібностей. Правда, зараз деякі митці згадують, що вірш Павла Григоровича «Партія веде» був написаний у 33-му році, коли люди пухли і мерли з голоду, а поети або мовчали, зломлені червоним терором, або видавали на-гора «Не зла­тоглавий нам потрібен» (і це про Київ!). Але ж ми знаємо й іншого Тичи­ну саме тому, що у свій час він перемовчав. Талант — категорія суспільна. Він мусить бути збережений для спільноти. Василь Стус недооцінював себе, не до кінця розумів свою роль і в суспільстві, і в літературі, і тому цю думку заперечував. Поет вважав, що в екстремальних умовах буття важли­вішим є не збережений талант, а жертовна посвята себе народу. Житиме народ — будуть і таланти.

Я вважаю, що це не так. Література, мистецтво, духовність — це ті цінності нації, які не дадуть щезнути українському народу, які об’єдну­ють нас, наповнюють гордістю, національною гідністю.