Архів позначки: «Ті

МОТИВИ ПЕРЕСТОРОГИ У ТВОРАХ ВИЗНАЧНИХ ПИСЬМЕННИКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Література XX століття відзначається стійкою увагою до моральних проблем, питань історії і культури, положення людини в сучасному світі. Величезні соціальні зміни, що відбувалися в XX столітті, примусили бага­тьох письменників стати на захист людини, її особистості, її гуманістич­них ідеалів.

Жовтнева революція 1917 року в Росії гостро поставила питання взає­мин людини і суспільства. Найкращі російські письменники ще в 20-ті роки усвідомили небезпеку нового політичного устрою, який вів до ніве­лювання людської особистості. Антиутопічний характер мають твори-перестороги А. Платонова «Чевенгур», «Котлован», «Ювенільне море». В повісті «Котлован» автор символічно зображує будову нового суспільства. Заради щастя майбутнього сьогодні безглуздо гинуть люди. Герої Платонова одержимі ідеєю майбутнього суспільства, вони риють котлован, щоб звести Дім щастя, де в майбутньому будуть жити щасливі люди. Заради цієї ідеї вони голодують, страждають від холоду і хвороб, але не залишають роботу. До будівників котловану прибилася маленька дівчинка-сирітка, їй більше нікуди піти, але «будівельники майбутнього» не можуть дати ради цій дівчинці, її смерть — це попередження всім людям, що майбутнього без теперішнього не буває, жодна ідея не варта життя дитини. У фіналі повісті Платонов зображує величезну яму, яка заростає бур’яном: це те, що не стало не тільки Домом щастя, але й котлованом.

В романі Є. Замятіна «Ми» зображується майбутнє суспільство, по­будоване на ідеях колективізму і тоталітаризму. Герої твору не тільки не мають особистості, але й втратили імена, відрізняються один від одного вони тільки номерами. Замятін показує, що тоталітарна держава прагне регламентувати особисте життя, але людина завжди залишається люди­ною. Герой роману закохується, і це людське почуття стає страшним для цілої Системи, яка забезпечує функціонування цього суспільства. Замятін показує, що людина дуже слабка перед Системою, але повинна і спро­можна їй протистояти. Страх героя перед порушенням норм і правил його суспільства, перед Системою призводять до трагічного фіналу, хоча ге­рой уже цього не усвідомлює (операція на мозку позбавила його уяви, фантазії, а разом із ними він позбувся здібності кохати).

У другій половині XX століття письменники звертаються до пробле­ми наслідків науково-технічного прогресу. Екологічні негаразди, моральні і національні стають темами дослідження багатьох письменників. Це і ка­захський письменник Чингіз Айтматов («І понад вік триває день», «Пла­ха»), і колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес («Сто років самотності», «Осінь патріарха»), і японський Кобо Абе («Людина-скринька», «Ті, що увійшли в ковчег»). Ці твори засуджують зло, жор­стокість, зраду рідному народу, його звичаям, прагнення підкорити на­ціональні особливості безликим штампам «людини взагалі». Письмен­ники використовують міфи своїх народів, щоб показати одвічні прагнення людини, розкрити самобутність національної свідомості, якій технічний прогрес, «комп’ютерний раціоналізм» завдають страшних збитків. Головна проблема багатьох із цих творів — як поєднати особисте, національне і загальнолюдське, як не втратити своєрідність.