Архів позначки: символізм

Діалогізм і символізм як визначальні ознаки філософії Сковороди

Постать Григорія Сковороди (1722—1794) є однією з найбільш шанованих в загальному історико-культурному розвитку України. За словами Д. Чижевського, «життя Сковороди є його філософією, а його філософія є його життям». Розуміння сенсу життя та спрямування всієї філософії Г. Сковороди розкрито у його словах: «Світ ловив мене, тане впіймав».

Діалогізм філософії українського просвітителя Г. Сковороди не слід тлумачити формально або в тому сенсі, що переважна більшість його філософських творів написана у формі діалогів, розмов, бесід, суперечок тощо. Діалогізм думки Сковороди означає її постійну спрямованість на пошук істини, її постійний рух, готовність випробовувати саму себе. У цьому сенсі Сковорода є філософом, який прагне мудрості і знань, а не мудрецем, який ці мудрість і знання вже має. Метою його діалогу є не просто заперечення позиції співрозмовника, не просто бажання продемонструвати незнання тих, з ким ведеться бесіда, а саме пошук істини. Тому твори Сковороди є саме діалогами, а не софістичними суперечками, оскільки учасники дискусії керуються бажанням виграти її, а учасники діалогу — прагненням встановити істину. Думка Сковороди постійно зверталася не лише до інших думок і теорій, а й до себе, тим самим вона випробовувала себе, перевіряла власну міць.

Характерною особливістю сковородинівської думки є символізм. Проблема символу і символічного є однією з ключових для реконструкції філософських поглядів Сковороди. При аналізі багатьох його текстів важливо не лише те, про що в них ідеться, а й те, як він висловлює свої думки. Позиція Сковороди як учасника діалогу не виносить його за межі тексту, розгортання думки, процесу філософування. Він розумів філософію радше як стан духу — «коли дух у людині веселий, думки спокійні, серце мирне», ніж як систему чітко встановлених значень.

Про важливу роль символів у пізнанні філософії Сковороди свідчить і те, що в одному з основних діалогів «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар світу», він безпосередньо присвячує цілу главу їх тлумаченню. Символ як провідник до істини допомагає зрозуміти ту вагому роль, яку для Сковороди відіграла Біблія. Вона була для нього не стільки священним текстом, скільки специфічним символічним світом, що дає змогу осягнути природу всього існуючого, тотожну природі Бога: «Так у Біблії по лиці сплетеної множини створінь незлічених, як манна й сніг, у свій час являє прекрасне своє око вічності істина». На таку роль Біблії у філософії Сковороди звернув увагу Я. Стратій: «Його сприйняття Біблії докорінно відмінне від сприйняття її попередниками мислителя. Буквалістське розуміння Святого Письма чуже українському філософові. Як видатний представник бароко, що засвоїв його естетичні принципи, Сковорода звертається до форми мислення в образах, до алегорики й символіки, що сприяли пошукам потаємного смислу речей довколишнього світу та людського життя. Символічного значення та відповідної інтерпретації набувають у нього біблійні оповідання, історичні сюжети, природні й культурні феномени».

Із Біблією Сковорода ототожнював цілий світ, а саме — символічний світ. «Студії над Біблією, — як зазначає Д. Багалій, — були для Сковороди працею на все його життя, до неї йшло все його філософське любомудріє: вона була для нього… головним джерелом пізнання…, метою і засобом пізнання, вона сама істина, яку людина повинна в ній пізнавати розумом». За Сковородою, саме біблійні символи відкривають у звичайному людському розумі розум нетлінний. «Біблія є вічно зеленим деревом. Та його плоди — це таємничі символи». У листі до губернатора Щербініна він стверджував, що мета Біблії полягає в тому, щоб навчати людину ушляхетнювати своє серце. Перше, що вона зазначає, — це те, що людська натура подвійна, а разом з нею на дві частини (видиму і невидиму) розділений і світ.

Сковорода не зупинявся на християнізованому платонізмі, який він розглядав як підґрунтя для нової науки «найбільш високої та найбільш потрібної». Основою для такої науки є не знання, що здобувається розумом, а дещо інше. Вона веде до самовдосконалення і самозбагачення, тобто — до щастя. «Вступні двері» до цієї науки — самопізнання: «Біблія є людина, і ти людина. Вона є теля і ти теж. Якщо пізнаєш її, то одна людина і одне теля будеш з нею. Пізнай же спершу себе. Вона з дурнем дурна, а з преподобним преподобна. Неробі падіння, а доброму вставання. Пізнай же себе. Розділи між добром і злом, між коштовним і добрим, підлим і злим, пізнаєш її у ній, а без цього наїсися отрути».

Проблема самопізнання постійно турбувала Сковороду, їй він присвятив свої перші діалоги «Наркіс» та «Асхань», у яких він наголошував на необхідності спрямування самопізнання не на «тінь», а на внутрішню сутність людини: «Ти-бо тінь, тьма і тлінь! Ти сон істинної людини. Ти риза, а він тіло. Ти привід, а він у тобі істина, ти-бо ніщо, а він у тобі сутність. Ти бруд, а він твоя краса, образ і план, не твій образ і не твоя краса, оскільки не від тебе, а тільки в тобі й утримує, о пороху і ніщо! Але ти його доти не пізнаєш, доки не признаєшся з Авраамом до того, що ти земля і попіл». Внутрішня сутність людини, за його словами, має пізнаватися не плотським, а духовним зором, завдяки чому відкриється істина самої людини та істина світу чи «план, що по всьому матеріалі у Всесвіті не чуттєво простягається».

Завдяки ідеї самопізнання у філософії Сковороди синтезуються діалогізм і символізм. Адже самопізнання завжди має діалогічний характер, оскільки цей процес передбачає певне розщеплення суб´єкта на дві частини: ту, яка здійснює рефлексію, і ту, над якою ця рефлексія здійснюється.

Самопізнання, маючи інтелектуальний характер, жодною мірою не обмежується сферою теоретичного розуму, оскільки метою самопізнання є не просто набуття певних знань, а практичне перетворення людини на «істинну» людину. Практичне перетворення означає, що людина починає не лише мислити, а й діяти як «істинна» людина. Осереддям такого «практичного» перетворення, за Сковородою, є серце, в якому зливаються одночасно знання та дія, розум та віра. Саме підвищена увага до ролі серця в житті людини спричинила до того, що філософію Сковороди часто характеризують як «кордоцентризм», або «філософію серця». Так, наприклад, М. Кисельов вбачає «кордоцентризм» Сковороди в «аргументованому та послідовному обстоюванні ідеї єдності думки і почуття», що робить його «класичним представником “філософії серця” як “обителі вогню й любові”».

ТЕМА ПОШУКУ У П’ЄСІ М. МЕТЕРЛІНКА «СИНІЙ ПТАХ»

Моріс Метерлінк та Еміль Верхарн — перші серед бельгійських пись­менників, котрі стали класиками світової літератури. Будучи бельгійця­ми, ці автори писали французькою мовою. Французька мова і вся фран­цузька література відіграли дуже важливу роль у формуванні літератури бельгійської. Саме завдяки цьому бельгійські письменники змогли до­сягти високого рівня світових літературних стандартів, не втрачаючи при цьому своєї самобутності. Це ж дозволило бельгійській літературі вли­тися в потік літератури світової, посісти в ній своє дуже важливе місце. Моріс Метерлінк увійшов в історію літератури як символіст. Цьому спри­яла і особлива атмосфера дитинства, яка прищепила йому особливий «містичний» погляд на життя.

Символізм — мистецтво, що натякає на ірраціональну сутність буття. Метерлінк створив цикл символістських п’єс, що одержали узагальнену назву «театр смерті». Для цих п’єс є характерною присутність Невідомо­го — воно й є «головним героєм» «театру смерті». Невідомий керує всім, його наміри таємничі — це фатумна сила, котра владарює над людиною. Метерлінк досягає вражаючого ефекту присутності Невідомого на сцені свого театру. Дія в його п’єсах майже завжди відбувається в умовному місці — це може бути ліс або кімната старого замку. Людина в «театрі смерті» лишається сам на сам із Невідомим, вона відчуває жах перед ним.

У символістському циклі творів Метерлінка, до якого належать п’єси «Принцеса Мален», «Непрошена», «Сліпі», саме образ Невідомого є на­скрізним.

У своїх пізніх драмах Метерлінк пішов далі: символізм тут пере­плітається з романтизмом, як у п’єсі «Синій птах» (1905). Тут персонажі і місце дії теж умовні, але основа п’єси — романтичний сюжет про пошуки Синього птаха. Метерлінк уводить у свій твір навіть соціальні ноти: діти селян-дроворубів напередодні Різдва дивляться на свято у багатому бу­динку навпроти, вони не можуть собі дозволити таких веселощів. У ході розвитку сценічної дії з’являється дуже важливий мотив «подолання сліпоти»: необхідно просто подивитися на все іншими очима — і жалюгід­на хатка дроворуба видається прекрасним палацом. Тому що справжнє свято — це не вбрання, не іграшки, не дорогі подарунки, справжнє свя­то — це здатність відчувати свято всередині себе. Важливим персонажем п’єси є казкова Фея — саме вона повинна «зняти» пелену невідання з очей головних героїв, Тільтіля і Мітіля, вона ж відправляє їх на пошуки чарівного Синього птаха. Пошуки ці важливі самі по собі, незалежно від їх результату. Шлях, який проходять діти, змінює їх. Шлях цей лежить через символічні місця: «Країну спогадів», де герої зустрічають своїх по­мерлих родичів; «Палац ночі», де вони зустрічаються з повелителькою тьми; «Ліс», де діти спілкуються з різними духами дерев. Кінцевим пунк­том їхньої мандрівки є та сама хижка дроворуба, яка, щоправда, дуже змінилася — усе навколо стало новим, радісним, веселим. Це перетворен­ня пов’язане передусім із внутрішніми змінами самих героїв, які сталися завдяки мандрівці. Символічним синім птахом стає тепер проста горли­ця Тільтіля, котра жила у клітці у хижі дроворуба. Тільтіль дарує її хворій дівчинці, яка тепер не внучка казкової Феї, а внучка звичайної сусідки. В останній момент птах відлітає, і п’єса закінчується обіцянкою Тільтіля знайти його. Отже, пошуки Синього птаха будуть продовжені, бо стан пошуку — це нормальний стан душі людини.

Таким чином, тема пошуку і пов’язана з нею тема мандрівки — основні у п’єсі М. Метерлінка «Синій птах». У результаті пошуку душа людини змінюється, пошук є головною метою мандрівки. Внутрішнє очищення — найбільша нагорода за цей пошук.

ПОЕТИЧНЕ НОВАТОРСТВО СИМВОЛІСТІВ

Література кінця ХІХ — початку ХХ століття — один з найцікавіших етапів розвитку світової літератури. У свідомості людства ще живуть прекрасні образи класичної літератури ХІХ століття, а вже нове століття диктує свої критерії цінностей. Тому з’являються літературні і мистецькі напрями, течії, стилі, серед яких новий літературний напрям, що одер­жав назву символізм.

Поезія, згідно з теорією символістів, має підходити до дійсності че­рез тонкі намітки і напівкольори. Краса та істина осягаються не свідомі­стю, а інтуїцією.

Символ для символистів — це не загальновизнаний знак. Від реаліс­тичного образу він відрізняється тим, що передає не об’єктивну сутність явища, а власне індивідуальне уявлення поета про світ, найчастіше не-визначене:

Тень несозданньх созданий Кольхается во сне, Словно лопасти латаний На змалевой стене.

(В. Брюсов. «Творчість»)

Хоча символізм був широко визнаний російською поезією, батьків­щиною його вважається Франція. Там він склався як напрям ще у 70—80 роки XIX століття.

Більшість символістів були виразниками ідей декадансу, відбиваючи песимістичні настрої, створюючи символи смерті. Але до символів зверта­лись і поети, які займали прогресивні позиції, наприклад, бельгійський поет Еміль Верхарн, німецький драматург Гауптман, автор драми «Потонулий дзвін», бельгійський драматург Метерлінк, автор драми «Синій птах».

Західноєвропейська поезія мала великий вплив на російську літера­туру. Цей вплив полягав у становленні нової концепції людини. Концеп­цію визначили французькі поети Шарль Бодлер і Поль Верлен.

Шарль Бодлер у найвизначніших збірках своїх творів «Квіти зла» та «Малі поезії в прозі» визнавав несправедливість існуючого буржуазного світу, але симпатію до знедолених виражав песимістично.

Основоположником французького символізму по праву вважається Поль Верлен. Його твори зі збірок «Сатурнічні поезії», «Добра пісня», «Романси без слів», «Мудрість» сповнені мотивів смутку, самотності, ре­лігійної містики.

Ці ж мотиви перейняли у французьких російські символісти:

Полностью жизни принять мь не смеем, Тяжести счастья поднять не умеем, Звуков хотим,— но созвучий боимся, Праздньм желаньем пределов томимся, Вечно их любим, вечно страдая,— И умираем, не достигая.

(З. Гіппіус. «Межа»)

Але більшість російських символістів не тільки підтримали сутність нової концепціїї, а й доопрацювали її, переосмислюючи історичні події, як власні, а розвиток історії, розвиток життя вважали досягненнями внутрішнього світу людини. Таким чином, якщо особистість за короткий час подолає суєтність життя, значить вона зуміє приєднатися до вічних законів, які існують не абстрактно, а конкретно:

В моей душе лежит сокровище, И ключ поручен только мне! Ть право, пьяное чудовище! Я знаю: истина в вине.

(О. Блок. «Незнайомка»)

Російські символісти намагалися пояснити сутність нового для росій­ської літератури напрямку кількома критичними статтями, проте їх мис­тецтво було відірваним від життя. І навіть найвидатніші представники цього напрямку, залишаючись новаторами, не змогли злити воєдино жит­тя і творчість, повертаючись до реалізму.