Кіноповість «Зачарована Десна» — багатоплановий, багатопроблемний твір. Але над усім цим возвеличується образ природи, проблема сто­сунків людини і природи, благотворного впливу її краси на душу люди­ни, особливо дитини. Недаремно ж О. Довженко назвав кіноповість іменем своєї улюбленої ріки дитинства. Епітет же «зачарована» несе в собі велике оціночне й емоційне навантаження, налаштовує на незвичайний мінорний у поєднанні з мажорним лад.

Так зачарувала письменника «дівиця Десна», що він на все життя зали­шився в душі «здивованим маленьким хлопчиком з широко розкритими зе­леними очима». Саме це спілкування з природою допомогло розвитку в нього оригінального світовідчуття, збереженню свіжості почуттів і в зрілому віці, вмінню бачити «зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах» і прав­диво відтворювати життя в усіх його проявах. «Благословенна ж будь,— звер­тається митець до ріки,— моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щед­рим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя».

Пізнання природи почалося у малого Сашка з дослідження власного городу, який «до того переповнювався рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому». У густому тютюні, квіти якого цвіли «попо­вими ризами», діти ходили, як у лісі, там же вони «пізнали перші мозолі на дитячих руках».

«…Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журли­ве кумкання в болоті, як спадала вода весняна».

Усе в природі рухається, живе, пливе, викликаючи в уяві хлопця різні образи, фантастичні картини: «Хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви і змагання… Хмарний світ був переповнений велетнями і пророками».

Навіть стихійне лихо — повінь викликала захоплення: «Сходило сон­це. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, пе­ред нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці.

Весна красна!..»

Особлива, улюблена пора малого Сашка — косовиця. «Пахне огір­ками, старим неретом волока, хлібом, …пахне болотом і травами, десь гу­кають, і зараз чую, деркачі і перепілки». На Десні — краса, і всі багатства природи — ягоди, гриби, горіхи, риба — до послуг малого косарика. Єдине, чого боїться хлопець, так це за весь світ, який за словами дорослих, «спо­ганіє», поки він виросте, «і не буде вже сінокосу тоді, ні риби».

Природа у Довженка жива — думає, розмовляє, сама розуміє людську мову, як ті два деркачі; інколи навіть підсміюється над людиною, як стара качка над мисливцем Тихоном; здатна й до помсти, як було з «фамільною вороною», що накаркала під час сінокосу великий дощ і погноїла сіно. Ма­буть, лише в дитячому віці усе здається дивовижним, легким і здійснен­ним: «Дивлюся у воду — місяць у воді сміється. «Скинься, рибо»,— думаю,— скидається риба. Гляну на небо: «Зірко,— покотися» — котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави» — гукають перепілки».

Читач разом із письменником захоплено поринає у чарівний світ при­роди, прекрасно розуміючи бажання малого хлопця зробити «красиво скрізь». Усе проходить, усе минає, але найперші враження, найперший заряд краси природи рідної землі залишається в людині на все життя. «Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі вра­ження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну».