Роман В. Підмогильного «Місто» з часу його виходу в світ й до сього­дення сприймався неоднозначно. Ключем до прочитання твору є епіграфи. Перший, взятий із талмуду, стверджує: «Шість прикмет має людина: трьо­ма вона подібна на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є; як тварина вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою роз­мовляє». Другий епіграф — з роману А. Франса «Таїс»: «Як можна бути вільним,… коли маєш тіло?»

В. Підмогильний — тонкий психолог, тому він намагається створити образ людини, в душі якої відбувається безперервна боротьба між добрим і злим началами, між духовним і тваринним, щоб простежити, хто ж буде переможцем. В. Підмогильний показує історію розвитку людини, що по­трапила з одного життєвого середовища в інше (із провінції до столиці).

Автор прагнув зрозуміти, хто є людина і яке місце їй відведене у цьо­му житті, для чого вона живе і як повинна жити. В. Підмогильний нама­гався поставити людину перед самою собою, змушував її зазирнути у власну душу, адже лише через пізнання людини можна дати відповідь на одвічне питання: у чому сенс життя?

Кожен герой роману — неоднозначна, нестандартна особистість. Для одних персонажів світ постає позбавленим сенсу, своєрідним абсурдним середовищем (Зоська, Максим). Для Бориса Задорожного, інструктора клубної роботи, сенс життя — у матеріальному задоволенні своїх потреб. Інші персонажі все життя прагнуть усвідомити творчі можливості свого «Я», адже самореалізація — головна мета їхнього життя. Кожен герой по-своєму реагує на складні життєві ситуації. Але страх перед майбутнім, відчуття непотрібності, самоти притаманні майже всім героям роману.

Найцікавішим у романі «Місто» є образ головного героя Степана Радченка. Читаючи твір, весь час задаєш собі питання: хто ця людина? «Завойовник» міста чи його «жертва»? З одного боку, ми захоплюємося блискучим кар’єрним ростом Степана, але з іншого — нас обурює його жор­стокість у ставленні до жінок. Щоправда, герой час від часу каїться перед самим собою за свої гріхи. Але чи можна йти до щастя по головах та трупах інших людей? І хоча роман закінчується тим, що Степан переможно ди­виться на завойоване ним місто із вікна своєї фешенебельної квартири, але читач розуміє, що це ще не кінець. Місто «зтерло» героя, згубило в його душі одвічні людські чесноти. А хіба можуть лише матеріальні блага та ка­р’єра зробити людину щасливою? Звичайно, ні. У серці головного героя немає місця коханню, співчуттю, милосердю, а тому він — глибоко нещасна людина. Так, він розкрив своє творче я, досяг матеріальних благ, але сенсу життя так і не зрозумів…