Архів позначки: «Со­нячні кларнети»

ІНТИМНА ЛІРИКА П. ТИЧИНИ

Павло Григорович Тичина — класик українського письменства. Звучан­ня дивовижних сонячних кларнетів, поривання вітру з України — усе це орга­нічно входить у наше життя. Художнє, довершене слово поета, сповнене філо­софського змісту, бринить сталлю і ніжністю. Він розкриває духовний світ людини, показує її життя в гармонії з природою і власними почуттями.

Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі? Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі. Кохана спить.

Ці довершені у своїй музичності рядки — одне з найвизначніших до­сягнень української літератури. У цих рядках Тичина зумів передати всі барви щасливого кохання: ніжність, увагу до коханої, свої великі почут­тя, що переповнюють серце.

Найвидатнішим досягненням ранньої поезії Тичини була збірка «Со­нячні кларнети». Вона ніби створена на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості, життєдайної снаги і захоплення світом, його гармонією.

Гаї шумлять — я слухаю, Хмарки біжать — милуюся.

Поєднання слухового і зорового образів увиразнює думку про єдність людини і природи. Ліричний герой залишається наодинці з природою і Всесвітом, за ними вивіряє свої найтонші душевні порухи:

Вірю яснозорно — За рікою дзвони: Сню волосожарно — Тінь там тоне, тінь там десь. Припливеш, приплинеш — Сум росте, мов колос: З піснею про сонце! — Сумно, сам я, світлий сон.

У його віршах звучить гімн життю в найрізноманітніших його про­явах, весні, коханню, що оновлює і підносить душу людини.

Не дивися так привітно, Яблуневоцвітно. Стогнуть зорі, як пшениця: Буду я журиться.

Неосяжний духовно-емоційний світ людини співзвучний у творчості Тичини світу природи.

Знав я, знав: навіки,— промені, як вії! — Більше не побачу,— сонячних очей.— Буду вічно сам я, в чорному акорді.— Промені, як вії сонячних очей!

У критиці багато писалося про музичність поезій П. Тичини. Справді. «Сонячні кларнети» — одне з наймузичніших творінь світової поезії. Ця збірка — книга передчуття, чистого й сильного пориву до прекрасного гу­маністичного ідеалу, хай ще й неясно усвідомленого.