Архів позначки: Сірко

СПРАВЖНІЙ ЗАПОРОЖЕЦЬ

8 клас, Перекази

Творче завдання: поміркувати, які риси повинен мати справжній полководець.

Іван Сірко — син козака, родом з Мерефи Харківської об­ласті. У народі живе старовинна легенда, що Сірко народився з зубами, а коли баба-повитуха піднесла його до столу, то він схопив пиріжок і з’їв його, Це була певна ознака того, що він усе своє життя буде гризти ворогів.

Сірко був зовсім неписьменний, але мав великий природний дар полководця. Друзі й вороги були про нього однієї думки: Сірко — людина рідкісного військового обдаровання й покли­кання. Недарма ж історики прирівнювали його до Чінгісхана і Тамерлана, а татари називали Сірка не інакше, як шайтаном (чортом). Коли придивитись до характеру його дій, неважко переконатися, що це був тип справжнього запорожця — хоро­брий, відважний, винахідливий.

Усе своє свідоме життя Сірко провів на війні і, як справж­ній патріот, присвятив його боротьбі з ворогами своєї вітчиз­ни. Він з великою мужністю визволяв з татарської і турецької неволі всіх, кого спіткала гірка доля, чи то був росіянин, чи українець, поляк чи литовець.

В боях з непроханими гостями він був надзвичайно хоро­брий, нещадний, завжди вмів дати раду в найскрутнішому ста­новищі. З десятьма запорожцями Сірко розбивав сотні ворогів, а коли біля нього була сотня козаків, він перемагав тисячі во­яків ворожого війська.

«Ім’я його, як ватажка, оточене було ореолом нездоланно­го, і тому вороги боялися його більше вогню, більше бурі, біль­ше пошесті світової».

Любив Сірко повторювати прислів’я: «Нужда закон змі­нює». Дотримуючись цього прислів’я, він, як і всі запорожці, хоч і визнавав над собою протекцію російського царя ще з часів Богдана Хмельницького, та за давньою традицією вважав себе за вільного й незалежного, тому залишав за собою право мати зносини з сусідніми державами й сам вирішувати з ними пи­тання миру й розмиру.

Улюбленець козацької громади, Сірко був душею Запорозь­кої Січі. Він мав величезний авторитет, любов і пошану. Його багато років обирали на кошового отамана, бо запорожці вва­жали, що мудрішого ватажка, як Сірко, немає у світі.

(296 сл.)    (За І. Шаповалом)

ХУДОЖНЯ МАЙСТЕРНІСТЬ І. БАГРЯНОГО В РОМАНІ «ТИГРОЛОВИ»

11 клас, Твори з української літератури, , , , ,

Про художню майстерність письменника завжди говорити важко. Адже існує певний набір художньо-виражальних засобів, якими послуговується будь-який автор. Справа лише в тому, в яких пропорціях це подається і чому віддає перевагу митець, які його улюблені засоби, наскільки вони ори­гінальні чи традиційні. У справді талановитого письменника, на наш по­гляд, ці художні засоби мають бути непомітними, але відтворювати такі художні словесні образи, які запам’ятовуються, вражають, роблять непов­торною словесну тканину, творять індивідуальний стиль.

Щодо роману І. Багряного «Тигролови», то тут можна знайти прикмети і традиційного, і новаторського.

Із традиційних засобів автор часто вживає епітети, інколи навіть дуже нагромаджує їх. Наприклад, тайга у І. Багряного височенна, чотириярус­на, буйна, непролазна, зачарована. І це тільки в одному реченні! Любить письменник і колоритні порівняння (тайга, як африканський праліс; ліщи­на, мов щітка; повалені дерева, мов велетні на полі бою; тиша, як у дивному храмі дивного бога, та ін.). Зустрічаються й метафори різних видів («сон­це .ткало золоті прошви на білій скатертині»; «тюбетейки грубо перепро­шували, виправдовуючись перед френчем»), часті антитези (ударники і літуни, прокурори, розтратники, відповідальні відряженці і безвідпові­дальні рвачі). Мова роману багата на фразеологізми, прислів’я, афорис­тичні вислови та пісні (ні пари з уст, геройське діло не кожен зробить, ко­зача кров, Бог не без милості, козак не без щастя, у сміливих завжди щастя є). Присутні також елементи драми — діалоги, монологи, риторичні окличні та питальні речення. Синтаксис різноманітний — від серії корот­ких односкладних речень до складних конструкцій на кільканадцять рядків. Постійно зустрічаються детально виписані пейзажі, інтер’єри. Скрізь при­сутній майже іронічний підтекст. Але є й те, що належить до творчих зна­хідок І. Багряного. Оригінальний початок у формі казки — наскільки фан­тастично страшної, настільки й правдивої. Письменник використовує антитезу не лише на словесному рівні, а й на образному. Два світи — один в арештантському драконівському поїзді, інший — у комфортабельному експресі. І все це під загальною назвою «соціалістіческоє отєчество». Дві України — справжня, стероризована і сплюндрована, та ідилічна, патріар­хальна держава давніх українських поселенців на Далекому Сході. Хоч інко­ли письменник буває багатослівним і декларативним, чимало його образів виростають до символів. Наприклад, поїзд — «дракон», шлях Григорія — шлях України, тигри у клітках — доля головного героя. Навіть прізвища тут не прості, а старовинні козацькі: Многогрішний, Сірко, Мороз.

І. Багряний — не безсторонній оповідач. Скрізь відчувається у романі біль автора за свій нещасний народ і гнів на тих, хто занапастив його долю. Це помітно і в патетиці висловів, і в іронічній транскрипції російських слів («дєло слави, дєло честі, доблєсті і геройства», «експрес, которий возіт дрова і лєс», «соціалістіческоє отєчєство», «ви умєрлі, но дєло ваше живьот!»). Поряд із «золотими арабесками» автор вживає просторічні, навіть лайливі слова.

Отже, завдяки художній майстерності письменника ми маємо й ен­циклопедію життя українців Далекого Сходу, і багатопроблемний полі­тичний роман, і чудову пригодницьку книжку зі щасливим, майже фан­тастичним фіналом, і твір, що дає читачеві естетичну насолоду.