Архів позначки: «Салдатики!!»

ТВОРЧА ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ МИТЦЯ (В. ВИННИЧЕНКО)

10 клас, Твори з української літератури, ,

Без перебільшення тріумфальним був прихід в українську прозу Воло­димира Винниченка. Його ім’я відразу стало поряд з іменами найвидатніших митців. І якби Винниченко, крім своїх ранніх оповідань, не написав би більше нічого, він усе одно лишився б у нашій літературі. А міг би й не написа­ти, бо жити йому довелося в драматичний і жорстокий час, бо міг і не вціліти в ньому. Адже судилося йому бути в епіцентрі всіх тодішніх подій в Україні, жити активним політичним життям, коли на літературу в людини, здається, зовсім не лишається часу і сил. Тільки натура титанічного духу й грандіозного творчого потенціалу могла не загубитися безслідно й не розпорошитися під руйнівними вітрами тієї страшної епохи, коли таких, як Винниченко, безжаль­но винищувала машина тоталітарного терору.

Уже ранні оповідання Винниченка показали, що в літературу при­йшов письменник надзвичайно розвиненого соціального чуття і глибо­кої культури. Його зірке око помічало приховані для інших конфлікти і процеси тогочасного українського суспільства в різних його сферах, ви­хоплювало з життя яскраві, напрочуд пластичні типажі (досить тільки згадати оповідання «Салдатики!!», «Раб краси»). Винниченкові, бувало, дорікали за суржик у його творах, але були на те серйозні причини. В оповідання молодого письменника увірвалися різні суспільні верстви і заговорили вони так, як говорили у реальному житті,— нерідко до по­творності скаліченою мовою.

Уже перші читачі Винниченка відчули, що цей прозаїк справді вірту­озно володіє словом, уміє кількома точними штрихами окреслити плас­тично виразну і психологічно точну картину. От, наприклад, в оповіданні «Щось більше за нас» змальовано втечу двох колишніх товаришів із тюр­ми:

«Іноді він зупинявся, клав на мене своє коліно, озирався до тюрми і, витираючи піт, напружено дивився туди. А я, зціпивши зуби від болю, гостро впивався в лице йому, шукаючи те, що перемогло ненависть до мене, любов до волі, страх смерті, що вернули його до стіни. Він ловив мій погляд, злісно стріпувався, мовчки з ненавистю хапав мене в обійми і знову ніс, обережно, цупко, як кішка кошеня своє.»

Це була справді нова проза, народжена фантазією художника дина­мічного двадцятого століття, пронизана надзвичайною для раніших часів психологічною експресією.

Романи, повісті, оповідання, драми Винниченка в двадцяті й тридцяті роки активно впливають на літературу України. Саме в цей час письмен­ник закінчує свою «Сонячну машину» — роман-утопію, роман, зітканий зі світла сонця і темряви людських душ, роман про революцію, «замирення» з нею. Цей твір не вкладався ні в нові, ні в старі літературні канони.

І зараз, коли творчий спадок письменника повертається до нас разом із творами усіх невинно покараних, разом із нашою репресованою істо­рією, ми розуміємо, що це вже паростки відродження, про яке так мріяв В. Винниченко.

ПОКАЗ ЗРУШЕНЬ У СЕЛЯНСЬКІЙ СВІДОМОСТІ В ОПОВІДАННІ В. ВИННИЧЕНКА «САЛДАТИКИ!!»

10 клас, Твори з української літератури, , , ,

«Салдатики!!» Замуштровані, покірні виконавці наказів командирів і са­мого царя, а все ж рідні, свої, вихідці із селян, робітників, бідняцькі, вдо­вині сини. Саме до них із криком душі звертається Явтух, ватажок сільської громади, герой оповідання В. Винниченка «Салдатики!!» І саме таку назву обирає автор для свого твору. Проживши все життя чесно, за законами християнської моралі, не зробивши нікому зла, Явтух не розуміє, як можна стріляти в безневинних, доведених нуждою та голодом до відчаю людей. І вважає, що в подібних випадках в інших селах солдати «стріляли, бо не знали правди, а знатимуть — не стрілятимуть».

Як не дивно, але цей досить наївний розрахунок селянина спрацьо­вує, хоч платити йому довелося за нього найвищою ціною — власним життям: «Явтух правду сказав: салдати не стріляли. Мирно й сумно по­балакавши з селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тіло вбитого начальника. А в другий бік верталися селяни з другим мертвим начальником — Явтухом».

Отже, сталася нечувана річ. Солдати не лише не виконали наказ офіцера стріляти в людей, а й не стали карати за смерть свого командира. Тільки «мирно і сумно» побалакали, погодившись, мабуть, що навкруги засіла неправда, яку треба знищити, а не допомагати їй. Адже селяни «ходили до пана Партнера в економію на роботу за 10 коп. в день, …їли в тиж­день раз якесь вариво із самої води та двох-трьох картоплинок чоловік на п’ять, ховали мертвих десятками на день…» Пани ж тільки «їдять та п’ють» за них і не виконують заповідей Святого Письма, де сказано: «В поті лиця їж хліб». Мужики ж допомагають їм неправду творити, за це й мучаться.

Переконливі слова Явтуха повели людей до панських амбарів забира­ти ними ж вирощене зерно, вивели за село зустрічати карателів. Селяни хотіли почути виправдання їхнім діям — і вони почули їх з уст свого ліде­ра, та ще й підкріплені словами з найсвятішого — Біблії. Вони повірили Явтухові, погодилися зі словами прокламацій, що «той має право на зем­лю, хто робить на ній».

І це було новим кроком у розвитку суспільного життя, зрушенням у се­лянській свідомості: вони — сила, за ними — правда й Боже Слово.

Та ворог ще сильний. Хоч «Партнера мов пришибло» і «він . сховав­ся в покої і тихо сів на якийсь стілець, нічого, не чуючи», однак швидко оговтався і поїхав викликати військо. Сильна у панів і машина придушен­ня — армія. У сусідньому селі Кавунівці вбили трьох чоловіків, із наміром покарати бунтівників прийшли й до цього села. Тільки завдяки проник­ливому Явтуховому слову не відбулося велике кровопролиття.

Мабуть, після того, що сталося і солдати, і селяни вже не будуть та­кими, як були. Зерна сумніву в правильності свого життя і надії на краще вже посіяні. От тільки які сходи вони дадуть?

В. Винниченко дав своєму творові підзаголовок: «Малюнок із селянсь­ких розрухів». Дійсно, розруха. Бо хіба це нормально, коли стріляють один в одного брати, громадяни однієї країни? Коли відчай веде людей на гра­бунок і коли втішають: «— Ет!.. Мовчи краще!.. І без твого плачу., тут… гірко… Стрілятимуть, то й стрілятимуть… Однак з голоду здохла б…

— Дітки ж у мене.

— І дітки повитягувались би…»

Письменник майстерно розкрив психологію натовпу, його стосунки з особистістю. Лідером стає той, хто найбільш упевнений, цілеспрямова­ний, хто вірить у свою правоту. На нього ж падає і найбільший тягар відпо­відальності. Явтухові він коштував життя!!!

Отже, на мою думку, Володимир Винниченко в оповіданні «Салда­тики!!» зобразив зрушення у свідомості тогочасних селян: від «покірли­вості і боязкого підлизування» — до усвідомлення своєї людської гідності.

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО — МАЙСТЕР ПСИХОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

10 клас, Твори з української літератури, , , , , , , , , , , , , ,

Видатний український письменник В. К. Винниченко почав художню творчість в епоху соціальних бур і потрясінь — на початку ХХ століття. У літературі того часу теж ішли активні пошуки нового шляху до художньо­го осмислення дійсності. Реалізм уже не задовольняв вимогливого читача. «.Імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!» — устами свого героя Олафа Стефензона заявляє В. Винниченко. І справді, ознаки всіх цих стилів наявні у творах письменника, а найголовніша з них, — психологізм.

Автор намагається проникнути в найглибші закутки людської душі, показати складність та неоднозначність характерів, причини вчинків.

У творах, присвячених соціальним зрушенням у свідомості селянства, напередодні першої російської революції 1905 року, В. Винниченко до­сліджує психологію натовпу. Прихильники традиційного романтизму по­казували натовп як однорідну сіру масу, як тло, на якому діє герой твору. В. Винниченко у деяких своїх оповіданнях зображує натовп як більш-менш організовану масу (склад її постійний, це селяни, об’єднані спільни­ми звичаями, традиціями та побутом). Тому автор більше уваги приділяє розкриттю психології лідерства, взаємин особистості й маси та іншим аспектам поведінки як колективу, так і окремих людей.

У кожному традиційному засобі зображення В. Винниченко підкрес­лює психологічні моменти.

Так, у портреті земського начальника Самоцвіта (оповідання «Суд») виділяються такі деталі — це «вигодований, опецькуватий чолов’яга», у нього «пухкі, в ластовиннях руки»; коли несподівано отримав від Никихвора звинувачення у розбої, «сидить.  нерухомо, дивлячись кудись перед себе налитими кров’ю очима й важко сопе». Автор показує не яким є герой, а що він відчуває і чому, тобто подає «портрет душі» героя або готує до сприйняття та оцінки його іншими героями, читачем.

Явтух з оповідання «Салдатики!!» має «твердий, ясний погляд», «твердо-спокійний голос», лице «гостро-спокійне і тверде», що свідчить про велику віру селянина-ватажка в справедливість своїх переконань та дій — і дає право на лідерство.

Поведінка Самоцвіта виказує психологію людини, що має необмеже­ну владу, хоч і розуміє недовготривалість цього. Михайло Денисович самовпевнений і самовдоволений, схильний до повчання. Він — противник усього нового, примушує селян працювати за безцінь, не використовую­чи жатки, чинить самосуд. Будь-яка непокора викликає у нього скажену лють. Автор, хоч і показує, що фізична сила в даному випадку перемогла, все ж дає надію читачам на швидкі зміни: вже сказано слово наперекір земському начальникові, вже побачили селяни в його очах переляк, відчу­ли проблиски віри у власну силу.

Оповідання В. Винниченка цікаві не стільки несподіваним розвит­ком дії та закінченням, сюжетними перипетіями, скільки заглибленням у найпотаємніші закутки людської душі, дошукуванням причин тих чи інших вчинків, поясненням їх із психологічної точки зору. І в цьому пись­менник виявив себе великим майстром, адже майже через століття чита­ються його твори з неослабним інтересом.