Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм – це вчення, згідно з яким об’єктивна реальність /буття/ існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з їх вченням, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів /Ансельм Кентерберійський /1033-1109 рр. та ін. / пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу.
Номіналізм. Термін “номіналізм” походить від латинського слова “nomen”, що означає “ім’я”. В протилежність середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття /т.зв. універсалії/ – лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленнях. Основними представниками цього напряму були: Д.Скот, І.Расцлін, У.Оккам.
Крайні номіналісти, до яких належав Расцелін /XІ -XІІ ст./, обґрунтовували думку про те, що загальні поняття – це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне – тільки ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.
Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності “святої трійці”.
Реалізм наполягав на істотності, реальності, саме єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав “лики” /іпостасі/ трійці. Проте “проблема трійці” була лише зовнішньою формою, так би мовити “офіційним приводом”, який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і одиночного.
Реалісти, говорячи про єдність “божественної трійці”, обгрунтовували по суті об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального /загальних понять, універсалій/. Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. З рештою це і призводило номіналізм до матеріалістичної тези про об’єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.
Фома Аквінський /1125/2б-1274 рр,/ – один із найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.
Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. 3 точки зору Ф.Аквінського існує чотири рівні буття.
Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали.
На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав “рослинною душею” – це рослини.
Третій рівень – тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить в матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. В наслідок того, що душа не пов’язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа носить у Фоми Аквінського ім’я “самосущого”. На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом з загибеллю тіла. Велику увагу приділяв Фома Аквінський розуму.
Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина і тому вона здатна розрізняти добро та зло. Практичний розум – це воля, що спрямована не на пізнання, а ла діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.
Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського грунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв’язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою у всій розумній природі. За Ф.Аквінським розум вищий від волі, але любов до бога набагато важливіша за пізнання його.
Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою схоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як служницю теології. Проте, незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм, вона зробила крок вперед у розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення /напр., вчення про духовний світ людини/.
Архів позначки: реалізм
СУЧАСНА СТЕНДАЛЮ ФРАНЦІЯ В РОМАНІ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»
Роман Стендаля «Червоне і чорне», що є одним із перших визначних зразків реалізму XIX століття і приніс письменникові всесвітню славу,— дзеркало, не затьмарене часом, із яким письменник ішов великим шляхом сучасного йому життя.
А яким же було це життя? Якою була Франція в 20-х роках минулого століття, про які розповів нам автор? Хто керував країною, яким було суспільство, як жив народ?
20-ті роки — це роки панування Карла Х (1824—1830), який здавна мріяв про відновлення французького середньовіччя, про часи, коли трон володаря оточували лицарі. І він це здійснив, коли прийшов до влади. Придворні свята та розваги, виїзди Карла Х до різних міст Франції визначалися великою кількістю придворних, духівництва, прислужників, що імітували старовину. Короля не цікавило, скільки все це коштувало і хто за все розплачувався. Головними для нього були авторитет, престиж, схилення перед його ім’ям, отримання від життя задоволень і насолоди. Стендаль дуже яскраво про це розповів у своєму романі, особливо коли описав відвідування королем містечка Вер’єра й абатства Бре-ле-О.
«З раннього ранку в неділю тисячі селян з навколишніх гір заполонили вулиці Вер’єра. При наближенні короля гримнули дзвони, почала стріляти старенька іспанська гармата. Почесна варта рушила назустріч процесії. Усі захоплювалися розкішними небесно-блакитними мундирами зі срібними еполетами — формою, у якій почесні вартові красувалися ще сім років тому». «В Бре-ле-О священики влаштували цілий хресний хід. У маленькій капличці для короля тільки на вівтарі палало ледве не тисяча свічок. Увечері в місті Вер’єрі було влаштовано ілюмінацію, а селянам роздали десять тисяч пляшок вина. Одна тільки церемонія в Бре-ле-О коштувала три тисячі вісімсот франків».
На які ж соціальні класи, сили спирався Карл Х за свого правління? Здебільшого на дворян і духівництво. Було відновлено таємну організацію єзуїтів, яка скрізь допомагала римо-католицькій церкві. Але після Великої французької революції, в роки Директорії та Імперії, виріс і зміцнів ще один клас — клас буржуазії, не рахуватися з яким король не міг. Тому в країні виникла палата депутатів, куди ввійшли і представники буржуазії. Селянство і дрібний люд міст після революції отримав назву четвертого стану.
Що ж собою являли ці класи? Яку роль вони відігравали у прогресивному розвитку країни? Чим займалися, чим захоплювалися?
Хочеться відразу ж підкреслити, що за часів Стендаля французи негласно ще поділялися на «порядних» і «знехтуваних». Порядний, шановний означало багатий. Якщо ти бідний, виходить, ти ніщо, непорядний.
Щоб читач міг краще розібратися в усій цій складній соціально-політичній системі, Стендаль розгорнув події роману в трьох містах — у Вер’єрі, Безансоні й Парижі, тобто в провінції, семінарії та столиці.
Познайомимося спочатку з поважними, порядними людьми цих вищеназваних міст.
Управляє Вер’єром пан де Реналь, самовдоволений і зарозумілий дворянин, для якого головне — родовитість, тобто походження, і гроші. Усі таланти цієї людини зводяться до того, щоб змушувати всякого, хто йому винний, платити собі з найбільшою акуратністю, а самому зі своїми боргами тягти якомога довше. Він уважав, що всі йому заздрять. Звичайно, не без підстави. Він прекрасно оздобив свій розкішний міський будинок, під дахом якого провів ніч король. Дуже непогано підновив мер міста й свій замок у Вержі.
Як же жив народ у місті? Чи добре управляв містом пан де Реналь? У романі згадуються в’язниця, лікарня й притулок для бідних, які було соромно показати перевіряючому чиновнику з Парижа пану Апперу.
Зате під владою пана де Реналя процвітали такі, як Вально, що уособлював клас буржуазії. Пан Вально, директор притулку для бідних, нахабний і безсоромний від природи, нажив собі багатство, нічим не нехтуючи, не рахуючись ні з якими приниженнями. Він царює в місті «вкупі із завзятими дурнями із середовища крамарів, з першокласними невігласами із середовища суддівських людей, із запеклими шарлатанами із середовища лікарів».
Поважні жителі були здебільшого роялістами, прихильниками монархії, але підтримували відносини і з лібералами. І ті, й інші мали потребу одне в одному — одним потрібні були вигідні місця, посади, іншим потрібні були голоси на виборах. Гроші, прибуток — ось мета життя поважних людей міста. «Від їхнього багатства пахло краденими грошима», у їхніх взаєминах «було щось мерзенне». І ось ці люди, «ці дурні, яким випало щастя народитися знатними, багатими і помірними», створювали громадську думку. Горе тому, хто від них відрізнявся!»
Можливо, ліберали були ближче до народу й піклувалися про нього? Звернемося до тексту. Знову зустріч короля з мешканцями Вер’єра. «І раптом у почесній варті всі помітили Жульєна, сина теслі». Обуренню «порядних» людей не було межі. Особливо обурювалися ліберали, які, з ранку до вечора сидячи в кафе, говорили про рівність і волю.
«У Вер’єрському суспільстві,— робить висновок Стендаль,— процвітали лицемірство, заздрість, злоба, протекціонізм, користолюбство, прагнення до збагачення, марнославство. «А щоб якось утриматися на місці, всі ці шахраї (про яких згадувалося вище) змушені були шукати союз із конгрегацією».
Що ж собою являло французьке духівництво? Адже воно було і є посередником між Богом і людьми, повинно вчити добру, любові, безкорисливості, честі. Вирушимо разом із Стендалем до Безансона, у духовну семінарію, яку Жульєн, головний герой роману, назвав «пеклом земним, в’язницею».
«Із часів Вольтера французька церква зрозуміла, що справжні її вороги — це книги. Покірність — вища за все в її очах». Священики викорінювали будь-яку живу думку. Люди, на їхній погляд, повинні не розмірковувати, а сліпо виконувати те, що вимагає церква й держава. За часів правління Карла Х набирає чинності закон про святотатство, що засуджував на смерть за атеїзм.
Не цуралася церква й грошей. Що більше людина жертвувала на різні церковні потреби, то більше почесною і благонадійною вона вважалася.
Наприкінці роману пан де Реналь через невеликі підношення церкві став уважатися якобінцем і втратив посаду мера, а пан Вально, щедрий на руку, став бароном і мером міста Вер’єра.
Церква заохочувала доноси, наклепи. У семінарії за всіма стежили «фіскали» абата Кастанеда, майбутніх пасторів народу вчили «продавати місця в раю» і домагатися парафії з багатими підношеннями.
І серед духівництва процвітали лицемірство й низькопоклонництво. Так, наймогутніший у Безансоні абат де Фрілер, що міг «висвячувати й скидати префектів», розбагатів і домігся посади старшого вікарія завдяки тому, що вмів забавляти безансонського єпископа. У єпископа був дуже слабкий зір, а він жагуче любив рибу. Абат де Фрілер вибирав кісточки з риби, що подавали його високопреосвященству.
І ось Париж, «центр різних інтриг і лицемірства!». Світське суспільство, суспільство обраних людей подано родиною маркіза де Ла-Моля і його салоном. Зовні холодних, шанобливих, люб’язних, вихованих людей Стендаль назвав суспільством «безмовних сановників і всіляких інтриганів із сумнівною репутацією».
Для маркізи де Ла-Моль, наприклад, головне в людині, гідне поваги,— це «мати у своєму роді предків, що брали участь у хрестових походах», тобто родовите походження.
Розумний, передбачливий маркіз де Ла-Моль у першу чергу думає про свої розваги, а вже потім про справи, що зводилися в нього до збільшення прибутків і до одержання посади міністра.
Для цього суспільства найхарактернішим є зарозумілість, пихатість, марнославство, пересиченість життям, презирство до тих, хто не такий, як вони. «Заради розваги вони могли принижувати людей, тому їм не доводилося розраховувати на справжніх друзів». «У розмовах не припускалося ніяких жартів тільки над Господом Богом, над духівництвом, над поважними людьми… Не припускалося ніяких схвальних відгуків про Беранже, Вольтера, Руссо…», про те, що хоч трохи нагадувало вільнодумство. «Найменша жива думка здавалася брутальністю». Це було не життя, а «існування, наскрізь пройняте честолюбством, бажанням справити враження в суспільстві». Тобто в Парижі було те ж саме, що й у Вер’єрі та Безансоні. Сучасна письменникові дійсність була буденна, сіра й зовсім не героїчна. Усе купувалось і продавалось — «титул барона, титул віконта… »
Які ж люди в минулому були небажаними в суспільстві «порядних людей»? Чесні й віддані своїй справі абати Шелан і Пірар, лісоторговець Фуке, якобінець граф Альтаміра, простолюдин Жульєн — мислячі, сміливі люди з почуттям власної гідності, «мужні й благородні».
Така була сучасна Стендалю Франція. А свій час письменник назвав «звироднілим, нудним століттям, пройнятим підлістю і страхом».
ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО — МАЙСТЕР ПСИХОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ
Видатний український письменник В. К. Винниченко почав художню творчість в епоху соціальних бур і потрясінь — на початку ХХ століття. У літературі того часу теж ішли активні пошуки нового шляху до художнього осмислення дійсності. Реалізм уже не задовольняв вимогливого читача. «.Імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!» — устами свого героя Олафа Стефензона заявляє В. Винниченко. І справді, ознаки всіх цих стилів наявні у творах письменника, а найголовніша з них, — психологізм.
Автор намагається проникнути в найглибші закутки людської душі, показати складність та неоднозначність характерів, причини вчинків.
У творах, присвячених соціальним зрушенням у свідомості селянства, напередодні першої російської революції 1905 року, В. Винниченко досліджує психологію натовпу. Прихильники традиційного романтизму показували натовп як однорідну сіру масу, як тло, на якому діє герой твору. В. Винниченко у деяких своїх оповіданнях зображує натовп як більш-менш організовану масу (склад її постійний, це селяни, об’єднані спільними звичаями, традиціями та побутом). Тому автор більше уваги приділяє розкриттю психології лідерства, взаємин особистості й маси та іншим аспектам поведінки як колективу, так і окремих людей.
У кожному традиційному засобі зображення В. Винниченко підкреслює психологічні моменти.
Так, у портреті земського начальника Самоцвіта (оповідання «Суд») виділяються такі деталі — це «вигодований, опецькуватий чолов’яга», у нього «пухкі, в ластовиннях руки»; коли несподівано отримав від Никихвора звинувачення у розбої, «сидить. нерухомо, дивлячись кудись перед себе налитими кров’ю очима й важко сопе». Автор показує не яким є герой, а що він відчуває і чому, тобто подає «портрет душі» героя або готує до сприйняття та оцінки його іншими героями, читачем.
Явтух з оповідання «Салдатики!!» має «твердий, ясний погляд», «твердо-спокійний голос», лице «гостро-спокійне і тверде», що свідчить про велику віру селянина-ватажка в справедливість своїх переконань та дій — і дає право на лідерство.
Поведінка Самоцвіта виказує психологію людини, що має необмежену владу, хоч і розуміє недовготривалість цього. Михайло Денисович самовпевнений і самовдоволений, схильний до повчання. Він — противник усього нового, примушує селян працювати за безцінь, не використовуючи жатки, чинить самосуд. Будь-яка непокора викликає у нього скажену лють. Автор, хоч і показує, що фізична сила в даному випадку перемогла, все ж дає надію читачам на швидкі зміни: вже сказано слово наперекір земському начальникові, вже побачили селяни в його очах переляк, відчули проблиски віри у власну силу.
Оповідання В. Винниченка цікаві не стільки несподіваним розвитком дії та закінченням, сюжетними перипетіями, скільки заглибленням у найпотаємніші закутки людської душі, дошукуванням причин тих чи інших вчинків, поясненням їх із психологічної точки зору. І в цьому письменник виявив себе великим майстром, адже майже через століття читаються його твори з неослабним інтересом.