Архів позначки: п’єса

«НЕМА, ПРОПАВ, ПОМЕР ГРІХ» (За п’єсою В. Винниченка «Гріх»)

10 клас, Твори з української літератури, ,

Що таке гріх? Де шукати тонку грань між праведним і грішним? І чи є вона взагалі? Який гріх є найтяжчим? На ці та інші питання намагався знайти відповіді В. Винниченко у п’єсі «Гріх». Вустами головної героїні автор говорит, що безгрішна людина — «… солоденька мамалига…, не здат­на ні на який гріх. А значить, і ні на яку святість».

Марія, дівчина «… років 26… Постать гнучка, ходить легко, але немов недбало. Манера балакати насмішкувата…»,— головна героїня п’єси. Вона дивує, а подекуди навіть шокує нас своєю «екстравагантністю». Прику­рена від лампадки цигарка, відверте глузування над подругою Ніною, якій Марія придумала образливе прізвисько — Муфта, бажання спокусити мо­наха, що за вбивство трьох людей прирік сам себе на довічне ув’язнення у темній келії, заяви про те, що вона збирається перевірити, який коханець вийде з Муфтиного чоловіка…

Здається, дівчині не відоме почуття страху. Вона ніби живе у власному світі, де немає місця загальноприйнятим морально-етичним законам. Але ми розуміємо, що на обличчі Марії — маска. А що героїня ховає під нею?

Героїня шокує своїх співрозмовників розповідями про свої минулі гріхи як от: «Я чоловіка свого під самим носом зраджувала з близьким його другом». Навіть про глобальний гріх, війну, вона говорить підкрес­лено глузливо й насмішкувато: «… вривається одна купа людей до дру­гих і — лусь! хрясь! бах! — убивають, грабують, насилують, катують. А потім сидять собі, сміються, п’ють, співають, вихваляються».

Марія збирається йти на фронт. Але чому? Адже війна вже забрала життя її чоловіка. На мою думку, цим вчинком дівчина намагається спо­кутувати свій гріх перед людиною, яка її по-справжньому кохала, але, не витримавши складних стосунків, свідомо пішла на смерть. А можливо, Марія прагне втекти від самої себе, від своїх почуттів до Івана, чоловіка Муфти? Вона усвідомлює, що розіб’є серце подрузі, якщо Іван покине дружину заради Марії. Тому, як бачимо, за маскою аморальності та бра­вадою зухвалих слів сховалася слабка жінка, яка усвідомлює, що вона — грішниця, і розплата за гріхи — неминуча.

Коли заарештували Марію разом з товаришами-революціонерами, ге­роїня п’єси стала прикладом витримки, гідності, нескореності для інших. Але слідчий Сталінських знайшов ахілесову п’яту дівчини. Хворий на су­хоти Іван, якого щиро кохала Марія, не витримав би тюремного ув’язнен­ня. І, бажаючи врятувати його, героїня виказала місце схову друкарні. Ре­волюціонерів звільнено. Але натомість Марія потрапила у тенета шантажу Сталінського. Боячись бути викритою перед товаришами, дівчина змуше­на робити все нові бридкі проступки. Але й цього мало Сталінському. Він забажав поїхати з Марією в Крим «на відпочинок». Для дівчини цей гріх був останньою краплею, що переповнила чашу терпіння героїні. Душа її, сплюндрована, розчавлена слідчим Сталінським, не витримала цих мук. І ціною, яку заплатила Марія за всі свої провини, було самовбивство, а йо­го, як відомо, християни вважають найтяжчим гріхом.

Ніхто не має права судити іншу людину, бо всі ми — грішні душі. Але п’єса В. Винничека «Гріх» допомогла мені усвідомити те, що від себе не втечеш, і рано чи пізно доведеться відповідати за свої вчинки. Але найсу-воріший наш суддя — власна совість і сумління.

Олексій Коломієць (1919-1994)

Біографії письменників, , ,

Драматург Олексій Федотович Коломієць народився 17 березня 1919 року в селі Харківцях Лохвицького району на Полтавщині в селянській родині.
Навчався на робітфаці при Харківському інституті радянської торгівлі, а з 1938 по 1941 рік — у Харківському університеті. Фронтовик. З 1950 по 1953 рік працював головним редактором газети «Молодь України», з 1953 по 1960 — завідуючим відділом журналу «Зміна». Перша книжка — збірка оповідань «Біла криниця» — вийшла друком 1960 року. Однак популярність О. Коломієць здобув як драматург.
Перша п’єса О. Коломійця «Фараони» (1961), яка спиралася на українські традиції травестійної драми, на тлі одноманітних «колгоспних комедій» 50 —60-х років одразу почала сприйматися як твір новаторський, засвідчивши небуденний талант драматурга. Невдовзі з’явилися п’єси «Чебрець пахне сонцем» (1963), «Планета Сперанта» («Планета Сподівань») (1966), «Келих вина для адвоката» (1969), «Горлиця» (1970), «Перший гріх» (1971), «За дев’ятим порогом» (1972), «Срібна павутина» (1977), «Камінь русина» (1982), «Санітарний день» (1983), «Злива» (1985), «Святі грішниці» (1989) та інші. За романтичну дилогію «Голубі олені» (1973) і «Кравцов» (1975) О. Коломієць був удостоєний Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1977). Новаторською у розкритті теми праці стала п’єса «Дикий Ангел» (1979), у якій драматург звертався до конкретних потреб людини, вдаючись до поглибленого психологічного аналізу складної особистості.
Помер О. Коломієць 23 листопада 1994 року. Похований у селі Харківцях.

Іван Кочерга (1881-1952)

Біографії письменників, , , , , , ,

Іван Антонович Кочерга народився 6 жовтня 1881 року в містечку Носівка на Чернігівщині в сім’ї службовця залізничного транспорту. Учився в Чернігівській гімназії. Закінчив 1903 року юридичний факультет Київського університету. Творчу діяльність розпочав 1904 року як театральний критик. Перший художній твір — драматична казка «Пісня в келиху» (1910, рос. мовою), в якій зображено епізод з історії німецького середньовічного міста. П’єса «Дівчина з мишкою» у 1914 — 1915 роках з успіхом йшла в театрах Петербурга, Москви, Києва, Житомира, була екранізована.
Першою п’єсою, написаною українською мовою, стала комедія «Фея гіркого мигдалю» (1926), дія якої пов’язана з минулим славного Ніжинського ліцею. Історичній тематиці присвячені також п’єси І. Кочерги «Алмазне жорно» (1927) та «Свіччине весілля» («Пісня про Свічку», 1930).
Популярність драматургові принесла п’єса «Майстри часу» (1933). Спершу І. Кочерга подав її на розгляд українського репеткому, але п’єсу було відхилено. Драматург переклав її російською мовою і під назвою «Часовщик и курица» надіслав на Всесоюзний конкурс до Москви, де вона і була відзначена третьою премією. Після цього і в Спілці радянських письменників України наперебій заговорили про небуденний талант І. Кочерги та визнали за ним першорядне місце в українській радянській драматургії.
Пізніше І. Кочерга писав п’єси на сучасну тематику, але вони важко давалися драматургу й не мали великого успіху.
З початком війни І. Кочерга живе в Уфі в евакуації, де редагує газету «Література і мистецтво» та працює в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.
Справжнім творчим досягненням І. Кочерги стала драматична поема «Ярослав Мудрий» (уперше опублікована в журналі «Українська література», 1944, № 12; 2-а редакція — 1946). У цій п’єсі універсальні, загальнолюдські проблеми осмислюються в контексті проблем, які постали перед нашим народом у період завершення Великої Вітчизняної війни й відродження країни. Вперше п’єса була поставлена 1946 року на сцені Харківського українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. «Ярослав Мудрий» був відзначений Сталінською премією 1947 року. Останній визначний твір І. Кочерги — поема «Пророк» (1948, опублікована 1961) присвячена Т. Шевченку. І. Кочерга був також автором наукових статей із теорії драматургії («Драматичний елемент у творчості Т. Г. Шевченка», «Тема патріотизму і боротьба за свободу Вітчизни в драматургії» та ін.).
Помер І. Кочерга 22 грудня 1952 року.
Як митець І. Кочерга сформувався під впливом символізму, тому в кожній його п’єсі обігруються певні символи. Основним конструктивним принципом п’єс І. Кочерги є взаємодія закладених в тексті певних символічних кодів із центральним символом твору (світло — «Свіччине весілля», закон — «Ярослав Мудрий»).