Любов — найпрекрасніше почуття, яке тільки може народитися в серці людини. Воно супроводжує нас завжди. Любов — це початок усього: із любові народжується нове життя, у пестощах світлих променів материн­ської ласки зростає нова людина, а від її тепла, отриманого у дитинстві, у серці дорослої людини формується почуття з почуттів, найчарівніший прояв любові — кохання. І це почуття знову і знову доводить, що без ньо­го життя втрачає сенс. Любов різна: це і велике кохання, це і зв’язок між матір’ю та дитиною, це й ніжна любов до рідного краю, до того, що має в нашому житті велике значення, і навіть до маленьких, але близьких на­шому серцю дрібниць. У всіх своїх проявах вона має над нами таку вели­ку владу, що ми не здатні протистояти їй. Саме любов надихає людину на прекрасне, робить її доброю, лагідною і чарівною.

В усі часи це прекрасне безсмертне почуття оспівували видатні май­стри слова: Петрарка, Шекспір, Пушкін, Єсенін, Блок, Франко, Леся Ук­раїнка, Володимир Сосюра, Дмитро Павличко, Ліна Костенко. Не обми­нув цю тему і Василь Симоненко. У своїй поезії «Ну скажи — хіба не фантастично…» він проголосив вічність любові:

Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе.

Кохання змінює людину. У душі розквітає чарівна квітка, яка своїм тон­ким ароматом заповнює кожну її клітину, робить її легенькою-легенькою. І тоді людина відривається від землі і летить, летить у блакиті неба, поміж хмар, до далекого таємничого сяйва зірок, назустріч великому почуттю:

І чудно, і дивно якось Відчути, що поруч ти, Що в серці тривога й м’якість, На серці — думок бинти.

(«І чудно, і дивно якось…»)

Усім відомо, що краса врятує світ. Саме краса надзвичайного почут­тя — любові — утверджує в людині людське, вивищує нас над злом. Доки існуватиме це почуття, доти в світі пануватиме гармонія, єдність, лад. Кохання дарує нам багато радості, щастя, світла, тепла, і ніхто не в силі від нього відмовитися, не прийняти його:

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти.

Прийшла любов непрохана й неждана —

Ну як мені за нею не піти?

(«Вона прийшла»)

Любов наповнює нас новими силами, думками, стає сенсом життя і ще більше підсилює прагнення жити, але жити не тільки заради себе, жити для когось:

Дні і ночі думать про тебе, Виглядати тебе щомить — Лиш для цього, їй Богу, треба, _Тричі треба на світі жить

Життя прекрасне, коли кохаєш і коли кохають тебе. Та світ, на жаль, не ідеальний. Неможливо керувати почуттями, не завжди на кохання відпов­ідають взаємністю:

Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль. («Є в коханні і будні, і свята…»)

Так буває, що ті, кого ми любимо, не розуміють нас, завдають багато страждань. Біль пронизує нас наскрізь, а іноді вбиває бажання жити; але згодом усе минає, бо, як говорять, час лікує. І ми знову закохуємося, зно­ву поринаємо у життя, наповнене дивовижними злетами душі поза рам­ками реальності. Як чудово було б, якщо б усі, кого ми любимо, змогли пережити неповторність цих почуттів. Тому Василь Симоненко говорить:

Я б побажав тобі когось любити, Як я тебе люблю.

Я вважаю, що одним із найважливіших, найсильніших почуттів у житті людини є любов до рідної землі. Людина не може бути повністю щасли­вою, якщо вона не там, де народилася, де зростала, де вперше пізнала світ:

Земле рідна! Мозок мій світліє, І душа ніжнішою стає, Як твої сподіванки і мрії У життя вливаються моє. Де б людина не жила, що б не робила, вона постійно думає про Бать­ківщину, живе заради неї:

Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду.

(«Землерідна! Мозок мій світліє…»)

Сила любові — це сила самої природи. Як добро перемагає зло, так і вона перемагає ненависть. Перед цим почуттям стають безсилими і крив­да, і хвороба, і біль. Любов рятує нас у безвісті життя. Не буває людини щасливішої за ту, котрій доля подарувала велич, красу і силу цього по­чуття. Любов — це справжнє, добре, відкрите почуття, тому ми повинні зберігати наші душі чистими, щоб, коли воно несподівано нас охопить, ми могли б сказати, як і Василь Симоненко:

Спасибі скажу долі, що ти є, Бо ж я могла Тебе і не зустріти. Нехай мені святе ім’я Твоє Допомагає і в сльоту горіти.