Архів позначки: Франко

«ЛЮДСЬКА КОМЕДІЯ» ОНОРЕ БАЛЬЗАКА — ГРАНДІОЗНА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ЖИТТЯ ФРАНЦІЇ І ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

по-малечому уявляє собі шагреневу шкіру і сприймає твір, як казку з бабусиних уст, а хтось свідо­мо уявляє життя французького суспільства уже в юнацькі роки. Але твори Бальзака — це ті твори, до яких людина не раз повертатиметься протягом життя і сприйматиме їх як щось нове і наново відкрите для себе.

На думку Сенеки, життя вимірюється не довжиною, а змістом. Ма­буть, цими ж критеріями керувався і Бальзак, створюючи свою «Люд­ську комедію». Автор написав 97 творів із 143 задуманих, відтворивши широку реалістичну картину французького суспільства першої полови­ни ХІХ століття. Епопею автор поділив на три підрозділи: «Етюди про звичаї», «Філософські етюди» та «Аналітичні етюди», хоча розподіл цей є умовним, адже в усіх творах письменника присутні і показ звичаїв пев­ної верстви населення, і філософські роздуми автора і від своєї особи, і від особи героїв, і глибокий аналіз подій, оцінку яких дано визначити чита­чеві. Проте авторський розподіл і нерівнозначний, адже розділ «Етюди про звичаї» став найбільшим не лише за обсягом (налічує 72 романи), а і за ідейним спрямуванням.

До того ж більшість дійових осіб кожного з творів продовжує своє життя на сторінках інших повістей і романів «Людської комедії». Серед цих персонажів Ежен Растиньяк, Жак Коллен (Вотрен), віконтеса де Бос-сан, Дельфіна Нусинген, Б’яншон і багато інших.

А разом із героями автор звертається і до тем, які намічені в одному з творів, а мають своє продовження в інших творах, перегукуються з основною проблематикою епопеї.

Центральною темою «Людської комедії» є тема згубної влади грошей, ненаситної гонитви за наживою. Саме гроші спотворюють стосунки між людьми, роблять предметами торгу найцінніші людські якості — любов, дружбу, нівелюють роль сім’ї, науки, мистецтва.

Найвідомішими творами Бальзака є «Гобсек», «Ежені Гранде», «Бать­ко Горіо», «Втрачені ілюзії». Перекладами цих творів на українську мову ще в минулому сторіччі займались видатні класики. Творами Бальзака захоплювались Шевченко, Франко, Леся Українка. Не дивно, що наші сучасники з задоволенням знайомляться з творчістю Бальзака. Леся Ук­раїнка, наприклад, всім радила читати «Втрачені ілюзії». Мені подобаєть­ся цей твір, проте більш подобається «Батько Горіо», адже сім’я завжди є основою будь-якого суспільства, тому історія буржуазного суспільства, яку задумував розкрити Бальзак, бере початок саме в цьому творі. По­топтана дочками батьківська любов викриває характер трагедії усього буржуазного суспільства. А особисте життя героїв стає частиною су­спільної моралі.

Не менш жахливим є життя лихваря, якому гроші замінили близь­ких людей, у повісті «Гобсек». Це стосується не лише Гобсека, який не визнавав власної дочки, а й людей вищого суспільного класу, дворян. Так графиня де Ресто заради кохання розорює власних дітей.

А роман «Шагренева шкіра», який очолив серію філософських творів письменника! Хіба ж не реалістично зобразив автор дійсність? Адже, зображуючи долю молодого поета, Бальзак викриває жорстоку гру при­страстей, жах і трагізм повсякденного життя.

Шагренева шкіра є символом приречення особистості, яка прагне лише насолоди. Автор вважає, що праця низів і паразитизм верхів не­сумісні.

Майже в усіх своїх творах Бальзак виступає майстром типізації і уза­гальнення. При цьому всі його образи виразні й індивідуальні.

Герої творів Оноре Бальзака — представники різних суспільних верств, які під впливом дійсності набувають тих чи інших реалістичних рис і самі стають виявом цієї дійсності, адже життя і характер людини зумовлюються суспільними відносинами.

Але підтекстом у «Людській комедії» Бальзака мені вважається судження, що за будь-яких суспільних обставин людина має залишатися людиною.

УРОКИ СПРАВЖНЬОЇ ЛЮБОВІ (За творчістю В. Симоненка)

Любов — найпрекрасніше почуття, яке тільки може народитися в серці людини. Воно супроводжує нас завжди. Любов — це початок усього: із любові народжується нове життя, у пестощах світлих променів материн­ської ласки зростає нова людина, а від її тепла, отриманого у дитинстві, у серці дорослої людини формується почуття з почуттів, найчарівніший прояв любові — кохання. І це почуття знову і знову доводить, що без ньо­го життя втрачає сенс. Любов різна: це і велике кохання, це і зв’язок між матір’ю та дитиною, це й ніжна любов до рідного краю, до того, що має в нашому житті велике значення, і навіть до маленьких, але близьких на­шому серцю дрібниць. У всіх своїх проявах вона має над нами таку вели­ку владу, що ми не здатні протистояти їй. Саме любов надихає людину на прекрасне, робить її доброю, лагідною і чарівною.

В усі часи це прекрасне безсмертне почуття оспівували видатні май­стри слова: Петрарка, Шекспір, Пушкін, Єсенін, Блок, Франко, Леся Ук­раїнка, Володимир Сосюра, Дмитро Павличко, Ліна Костенко. Не обми­нув цю тему і Василь Симоненко. У своїй поезії «Ну скажи — хіба не фантастично…» він проголосив вічність любові:

Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе.

Кохання змінює людину. У душі розквітає чарівна квітка, яка своїм тон­ким ароматом заповнює кожну її клітину, робить її легенькою-легенькою. І тоді людина відривається від землі і летить, летить у блакиті неба, поміж хмар, до далекого таємничого сяйва зірок, назустріч великому почуттю:

І чудно, і дивно якось Відчути, що поруч ти, Що в серці тривога й м’якість, На серці — думок бинти.

(«І чудно, і дивно якось…»)

Усім відомо, що краса врятує світ. Саме краса надзвичайного почут­тя — любові — утверджує в людині людське, вивищує нас над злом. Доки існуватиме це почуття, доти в світі пануватиме гармонія, єдність, лад. Кохання дарує нам багато радості, щастя, світла, тепла, і ніхто не в силі від нього відмовитися, не прийняти його:

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти.

Прийшла любов непрохана й неждана —

Ну як мені за нею не піти?

(«Вона прийшла»)

Любов наповнює нас новими силами, думками, стає сенсом життя і ще більше підсилює прагнення жити, але жити не тільки заради себе, жити для когось:

Дні і ночі думать про тебе, Виглядати тебе щомить — Лиш для цього, їй Богу, треба, _Тричі треба на світі жить

Життя прекрасне, коли кохаєш і коли кохають тебе. Та світ, на жаль, не ідеальний. Неможливо керувати почуттями, не завжди на кохання відпов­ідають взаємністю:

Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль. («Є в коханні і будні, і свята…»)

Так буває, що ті, кого ми любимо, не розуміють нас, завдають багато страждань. Біль пронизує нас наскрізь, а іноді вбиває бажання жити; але згодом усе минає, бо, як говорять, час лікує. І ми знову закохуємося, зно­ву поринаємо у життя, наповнене дивовижними злетами душі поза рам­ками реальності. Як чудово було б, якщо б усі, кого ми любимо, змогли пережити неповторність цих почуттів. Тому Василь Симоненко говорить:

Я б побажав тобі когось любити, Як я тебе люблю.

Я вважаю, що одним із найважливіших, найсильніших почуттів у житті людини є любов до рідної землі. Людина не може бути повністю щасли­вою, якщо вона не там, де народилася, де зростала, де вперше пізнала світ:

Земле рідна! Мозок мій світліє, І душа ніжнішою стає, Як твої сподіванки і мрії У життя вливаються моє. Де б людина не жила, що б не робила, вона постійно думає про Бать­ківщину, живе заради неї:

Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду.

(«Землерідна! Мозок мій світліє…»)

Сила любові — це сила самої природи. Як добро перемагає зло, так і вона перемагає ненависть. Перед цим почуттям стають безсилими і крив­да, і хвороба, і біль. Любов рятує нас у безвісті життя. Не буває людини щасливішої за ту, котрій доля подарувала велич, красу і силу цього по­чуття. Любов — це справжнє, добре, відкрите почуття, тому ми повинні зберігати наші душі чистими, щоб, коли воно несподівано нас охопить, ми могли б сказати, як і Василь Симоненко:

Спасибі скажу долі, що ти є, Бо ж я могла Тебе і не зустріти. Нехай мені святе ім’я Твоє Допомагає і в сльоту горіти.