Олесь (Олександр) Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Суха, тепер Кобеляцького району Полтавської області. Після закінчення школи вступив до Харківського технікуму журналістики. З 1937 року О. Гончар почав друкуватися в українській пресі. 1938 року він вступив на філологічний факультет Харківського університету.
У перші дні війни пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Брав участь у багатьох боях. Був двічі поранений. Улітку 1942 року в районі Бєлгорода, будучи контуженим, потрапив у полон — Харківський, потім Полтавський табір військовополонених. Звідти з партією військовополонених був незабаром направлений німцями на сільгоспроботи до радгоспу «Передовик» Кишеньківського району Полтавської області. Тут, працюючи на збиранні хліба, цегельному заводі,
тваринницькій фермі, брав активну участь у діяльності підпільної антифашистської організації, створеної при радгоспі з робітників та військовополонених. У вересні 1943 року з приходом Червоної Армії знову пішов на фронт. На фронті писав вірші, які публікувалися в дивізійній газеті.
Після війни закінчив 1946 року Дніпропетровський університет, навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Вже перший роман молодого тоді Олеся Гончара «Прапороносці» увійшов в історію української літератури одразу ж після його публікації в журналі «Вітчизна» (1946 — 1948 роки). Твір двічі відзначений Сталінською премією (за «Альпи» та «Голубий Дунай» — 1948 року; за «Злату Прагу» — 1949 року).
Протягом 50-х років О. Гончар виступає з оповіданнями (збірки «Південь» (1951), «Новели» (1954), «Чарикомиші» (1958), «Маша з Верховини» (1959)), повістями «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник» (1955) та романами «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957).
Новим кроком у творчій еволюції письменника став роман «Людина і зброя» (1960; Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1962) про студентський батальйон у кровопролитних боях 1941 року. Ленінською премією СРСР був відзначений роман у новелах «Тронка» (1963).
Етапним для О. Гончара став роман «Собор» (1968), в якому письменник одним із перших у радянській літературі порушив питання про розуміння історії народу, бережливе сприймання багатств його духовної культури, гостро виступив проти споживацько-браконьєрського ставлення до природи і пам’яток минулого. Після перших позитивних відгуків у пресі вже з квітня 1968 року за ініціативою першого секретаря Дніпропетровського обкому КПРС О. Ватченка, підтриманою українським партійним керівництвом, роман «Собор» та його автора було піддано різкій та бездоказовій критиці. На письменника посипалися не лише художні, а й політичні звинувачення у наклепах на радянську дійсність, у нетиповості характерів та показаних недоліків. Твір з’явився удруге тільки через двадцять років.
Пізніше виходили романи «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980; Державна премія СРСР за 1982 рік), повість «Бригантина» (1973), новели «На косі», «Кресафт», «За мить щастя», «Геній в обмотках», «Ніч мужності», «Народний артист», «Чорний Яр» (1986), а також — літературно-критичні та публіцистичні статті, нариси, зібрані в книжках «Про наше письменство» (1972) і «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991).
Архів позначки: Олесь Гончар
Героїчний подвиг радянського солдата у романi Олеся Гончара “Прапороносцi”
Героїчний подвиг радянського солдата у романi Олеся Гончара “Прапороносцi”
Роман О. Гончара “Прапороносцi” вражає глибокою правдивiстю, живими, виразними образами героїв, якоюсь сонячною романтикою, поєднаною з глибоким реалiстичним вiдтворенням вiйни. Пiшовши в першi днi вiйни на фронт, Гончар воював рядовим солдатом, потiм сержантом, був командиром обслуги батальйонного мiномета, старшим мiнометної батареї. Багато сотень кiлометрiв пройшов вiн плiч-о-плiч з солдатами i офiцерами, якi невдовзi будуть змальованi в його романi “Прапороносцi”. Сам письменник писав про прагнення передати всю правду вiйни, “вiйни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю i потом, з її тяжкою солдатською героїкою”. I вiн змiг цього досягти.
В образах радянських воїнiв у трилогiї О. Гончара “Прапороносцi” втiленi високi моральнi якостi справжнiх патрiотiв. Усiх їх вiдiрвала вiйна вiд мирної працi. Автор змальовує й оспiвує героїв, оповитих красою вiрностi Вiтчизнi, вiдважних, прекрасних у своїх почуттях, дiях, вчинках. У життi й смертi. Наче в легендi, серед червоних макiв гине Шура. На золотiм сонцi, як древнiй витязь, полiг Юрiй. З волошками в руках умирає Гай: “гарний, стрункий, широкогрудий – справжнiй красень… “його очi були ще синiшi за небо, прозорi, як камiнь сапфiр…” Цi рядки, наче ода бiйцевi, який iшов звiльняти поневолених, присвяченi Гаю.
Трилогiя “Прапороносцi” – це ода Радянськiй Армiї, нашому народовi. Олесь Гончар добре пiзнав душу радянських воїнiв, захоплювався їхньою самовiдданiстю, вiдвагою, вiрнiстю присязi, гуманiзмом. З пекучим болем у серцi ховав бойових другiв. Письменник розповiдає про бойовий шлях мiнометної роти Брянського, що у складi полку Самiєва брала участь у визвольному походi Радянської Армiї на завершальному етапi Великої Вiтчизняної вiйни.
“Все, все ми вiддаємо тобi, Батькiвщино… I хто не звiдав цього щастя, цiєї … краси вiрностi, той не жив по-справжньому,” – слова Юрiя Брянського, якi можна було б узяти епiграфом до всiєї трилогiї.
Думка про визвольну мiсiю радянського вiйська розкривається i у мовi дiйових осiб. “Нам наче на роду написано – завжди всiх визволяти i всiх рятувати” – мiркує Роман Блаженко. “… Не лише зненависть, а й любов рухає армiї вперед… Насамперед любов! Любов до всiх поневолених, до всiх трудящих людей на землi… Нею ми сильнi”, – чує Сагайда розмову двох бiйцiв. У розмовi з Маковейчиком лейтенант приписує цi слова Брянському. Це тому, що вони найвиразнiше передають гуманiстичну суть поглядiв Юрiя.
У багатьох начебто дрiбних деталях розкривається почуття приязнi й дружби з боку братнiх народiв. Так трудiвники-мадяри зустрiчають наших воїнiв спiвом “Iнтернацiоналу”, охоче пiдковують їм коней, бажаючи, щоб пiдкови не зносилися. Селяни-словаки розповiдають, що шiсть рокiв вони зберiгали червонi прапори, очiкуючи на визволителiв. Празькi повстанцi кличуть Червону Армiю “на палац”, i радянськi воїни поспiшають на допомогу, розумiючи: “як ми не виручим, то не виручить нiхто”. Чеськi селяни поливають шлях водою, щоб не падала пилюка на “висвободителiв”. Неначе рiдного брата зустрiчає словацька партизанка Юлечка Сагайду.
Ми побачили й полюбили в “Прапороносцях” просту й красиву душу воїна-переможця – постатi живої, не умовної, не безплатної, але водночас наче очищеної вiд усього випадкового. Цей твiр одразу полонив молодь, пiдлiткiв. Адже юнь, шукаючи свого мiсця в життi, пильно вдивляється в лiтературних героїв, обираючи собi за взiрець людей мужнiх, вiдважних, вiрних, безмежно вiдданих високим iдеалам. Сьогоднi “Прапороносцi” – наша класика. Проте нiщо в цьому романi не “збронзовiло”, не покрилося павутинням часу.