Література кінця ХІХ — початку ХХ століття — один з найцікавіших етапів розвитку світової літератури. У свідомості людства ще живуть прекрасні образи класичної літератури ХІХ століття, а вже нове століття диктує свої критерії цінностей. Тому з’являються літературні і мистецькі напрями, течії, стилі, серед яких новий літературний напрям, що одер­жав назву символізм.

Поезія, згідно з теорією символістів, має підходити до дійсності че­рез тонкі намітки і напівкольори. Краса та істина осягаються не свідомі­стю, а інтуїцією.

Символ для символистів — це не загальновизнаний знак. Від реаліс­тичного образу він відрізняється тим, що передає не об’єктивну сутність явища, а власне індивідуальне уявлення поета про світ, найчастіше не-визначене:

Тень несозданньх созданий Кольхается во сне, Словно лопасти латаний На змалевой стене.

(В. Брюсов. «Творчість»)

Хоча символізм був широко визнаний російською поезією, батьків­щиною його вважається Франція. Там він склався як напрям ще у 70—80 роки XIX століття.

Більшість символістів були виразниками ідей декадансу, відбиваючи песимістичні настрої, створюючи символи смерті. Але до символів зверта­лись і поети, які займали прогресивні позиції, наприклад, бельгійський поет Еміль Верхарн, німецький драматург Гауптман, автор драми «Потонулий дзвін», бельгійський драматург Метерлінк, автор драми «Синій птах».

Західноєвропейська поезія мала великий вплив на російську літера­туру. Цей вплив полягав у становленні нової концепції людини. Концеп­цію визначили французькі поети Шарль Бодлер і Поль Верлен.

Шарль Бодлер у найвизначніших збірках своїх творів «Квіти зла» та «Малі поезії в прозі» визнавав несправедливість існуючого буржуазного світу, але симпатію до знедолених виражав песимістично.

Основоположником французького символізму по праву вважається Поль Верлен. Його твори зі збірок «Сатурнічні поезії», «Добра пісня», «Романси без слів», «Мудрість» сповнені мотивів смутку, самотності, ре­лігійної містики.

Ці ж мотиви перейняли у французьких російські символісти:

Полностью жизни принять мь не смеем, Тяжести счастья поднять не умеем, Звуков хотим,— но созвучий боимся, Праздньм желаньем пределов томимся, Вечно их любим, вечно страдая,— И умираем, не достигая.

(З. Гіппіус. «Межа»)

Але більшість російських символістів не тільки підтримали сутність нової концепціїї, а й доопрацювали її, переосмислюючи історичні події, як власні, а розвиток історії, розвиток життя вважали досягненнями внутрішнього світу людини. Таким чином, якщо особистість за короткий час подолає суєтність життя, значить вона зуміє приєднатися до вічних законів, які існують не абстрактно, а конкретно:

В моей душе лежит сокровище, И ключ поручен только мне! Ть право, пьяное чудовище! Я знаю: истина в вине.

(О. Блок. «Незнайомка»)

Російські символісти намагалися пояснити сутність нового для росій­ської літератури напрямку кількома критичними статтями, проте їх мис­тецтво було відірваним від життя. І навіть найвидатніші представники цього напрямку, залишаючись новаторами, не змогли злити воєдино жит­тя і творчість, повертаючись до реалізму.