Суперечливість світоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного заперечення соц. ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політ. радикалізм, акцентована безкомпромісність позиції й пристрасність стилю роблять постать Д. контроверсійною та неоднозначною, “рівночасно звеличуваною і засуджуваною” (В. Янів). політ. позиція Д., що давала підстави кваліфікувати його як “апостола укр. сепаратизму”, з 1913 р. залишалась незмінною та штивною. Обґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Д. звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауер, Гартман, Ніцше, Сорель та ін.). Речник “агресивного націоналізму”, Д. обґрунтовував примат волі до влади (“функція влади — найвища функція нації”). Займаючи беззастережно ірраціоналістичні позиції, зауважуючи принципові обмеження просвітницького варіанту інтелектуалізму, Д. приймав “інтелект, міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням”, вбачаючи в синтезі їх згоду Логосу й Еросу, що є для Д. запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення нац. ідеї та нац. еросу забезпечить подолання “роздвоєння душі” та ослаблення волі, на які передусім, на думку Д., хибує укр. спільнота.
До опонентного кола Д. належали, в першу чергу, “драгомановщина”, яку він визначав як “раціоналізм у культурі, федералізм у державі й демократизм у громаді”, котрій протиставляв “органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді”, а також соціалізм Маркса — Леніна, “пересякнутий отрутою москвофільства”, противагою якого в Д. є ідея політ. нації, “нації, ідеалом і метою якої був політ. державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціальним — негація соціалізму”. В Україні сприятливий грунт для драгоманівського “демократизму” і марксівського “соціалізму” підготували народництво в політиці та “українофільство” в культурі. Самі ці явища, пов’язувані Д. із політ. і культурним провінціалізмом (“провансальством”), як і їх носії — “презренний малорос” і “рутенець”, не здатні до необхідного фанатизму та подвижництва й готові зостатися з нашою “красою”, залишивши чужинцям їхню “силу”, — були головними об’єктами його нещадної критики. Не приймаючи універсалізм у драгоманівській і будь-якій іншій версії, Д. усе ж постулював синтез націоналізму та універсалізму (зрозуміло, на основі першого), як і синтез інстинкту й розуму, традицій і нового, народу й еліти (“провідної меншості”) тощо. Ієрархічне бачення суспільства й окремої спільноти аж до засад авторитаризму та елітаризму, націонал-радикалізм у політиці, волюнтаризм у філософії політики, культурософії та етиці й пов’язаний з ним ідеал надлюдини — ось визначальні моменти світогляду Д.
Архів позначки: Ніцше
Філософія життя (Ніцше, Шопенгауер)
“ Філософія життя” як філософський напрямок склалась у кінці 19 ст. головним чином у Німеччнині та Франції.
Вона зверталась до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Філософія життя була спробою перебороти обмеженність матеріалізму з ідеалістичних позицій.
Засновник – Шопенгауер (песиміст). За Шопенгауера , суть особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, котра є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого(волюнтаризм).
Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі сусп.-політ. перетворення нічого не змінять.
Основна життя , за концепцією Ніцше, – це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади..Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди.Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях : 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”;2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”) 3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль рабів)
Ніцше назвав себе філософом неприємних істин ( осн. твір – “Так говорив Заратустра”)
Розробка поняття “екзистенції” в філософії XX ст.
Екзистенціалізм (лаг. existentia — існування) — суб’єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини. Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб’єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об’єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової (ірраціональної) істоти, а не розумної (раціональної), що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в методологічному аспекті (в способі обґрунтування, в категоріальному апараті), на його формування справила феноменологія Гуссерля.
Представниками цієї течії є М. Гайдеггер, Карл Ясперс, Жан-Поль Сартр, Габріель Марсель і Альбер Камю. Головною темою дослідження екзистенціалістів є існування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого. Екзистенціалісти запропонували новий, за словами Гайдеггера, онтологічний підхід. Суть його полягає в тому, що людське існування (екзистенція) розглядається як таке, що інтимно, емоційно, на досвідомому рівні пов’язане з буттям світу. Теза про онтологічну єдність людського існування і світу мовою екзистенціалістів означає, що світ «вписаний» у структуру екзистенції, що екзистенція структурована під буття в світі. Перш ніж пізнавати світ, людина є, існує в світі. Ця єдність людського існування (екзистенції) і буття світу передує, на їх думку, гносеологічному розколу на суб’єкт і об’єкт, в основі якого прагнення пізнати світ і оволодіти ним.
Прихильники цієї течії звертають увагу на такі характерні риси екзистенції:
Екзистенція позбавлена субстанційного, предметного характеру.
Екзистенція є трансценденцією.
Екзистенція — це постійна можливість бути іншим.
Кожна екзистенція унікальна і неповторна.
Екзистенція не може бути об’єктивованою.
Людина, на думку екзистенціалістів, є єдиною істотою, яка усвідомлює свою смертність. Усвідомлення смертності зумовлює те, що її існування пройняте «турботою». Вони визнають «турботу» вихідною ознакою людського існування.