Архів позначки: екзистенція

Екзистенційна філософія

Філософія, , ,

Екзистенціалізм виник на початку 20 ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї ф-фії був С.К”єркегор (1813-1855рр.), а серед російських філософів – М.О.Бердяєв (1884-1948 рр.) Основною категорією екзист. є категорія, або екзистенція, що ототожнюється з суб”єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.

Жити як усі – значить втравчати свою індивідуаль-ність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.

Розробка поняття “екзистенції” в філософії XX ст.

Філософія, , , , , , ,

Екзистенціалізм (лаг. existentia — існування) — суб’єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини. Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб’єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об’єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової (ірраціональної) істоти, а не розумної (раціональної), що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в методологічному аспекті (в способі обґрунтування, в категоріальному апараті), на його формування справила феноменологія Гуссерля.

Представниками цієї течії є М. Гайдеггер, Карл Ясперс, Жан-Поль Сартр, Габріель Марсель і Альбер Камю. Головною темою дослідження екзистенціалістів є існування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого. Екзистенціалісти запропонували новий, за словами Гайдеггера, онтологічний підхід. Суть його полягає в тому, що людське існування (екзистенція) розглядається як таке, що інтимно, емоційно, на досвідомому рівні пов’язане з буттям світу. Теза про онтологічну єдність людського існування і світу мовою екзистенціалістів означає, що світ «вписаний» у структуру екзистенції, що екзистенція структурована під буття в світі. Перш ніж пізнавати світ, людина є, існує в світі. Ця єдність людського існування (екзистенції) і буття світу передує, на їх думку, гносеологічному розколу на суб’єкт і об’єкт, в основі якого прагнення пізнати світ і оволодіти ним.

Прихильники цієї течії звертають увагу на такі характерні риси екзистенції:

Екзистенція позбавлена субстанційного, предметного характеру.

Екзистенція є трансценденцією.

Екзистенція — це постійна можливість бути іншим.

Кожна екзистенція унікальна і неповторна.

Екзистенція не може бути об’єктивованою.

Людина, на думку екзистенціалістів, є єдиною істотою, яка усвідомлює свою смертність. Усвідомлення смертності зумовлює те, що її існування пройняте «турботою». Вони визнають «турботу» вихідною ознакою людського існування.