Архів позначки: листоноша

ЩО ЗА «ЛИСТ У ВІЧНІСТЬ» ПОСЛАВ ЛИСТОНОША? (За романом Ю. Яновського «Вершники»)

Життя — найдорожча цінність, яка є у людини. І цим не можна лег­коважити. Але, виявляється, що є речі, які інколи ставляться вище. Це віра в ідею, любов, честь, вірність, побратимство. Не кожен зважиться віддати життя за це, а тих, хто це робить, називають героями. Таким без­іменним героєм у романі Ю. Яновського «Вершники» є листоноша з но­вели «Лист у вічність».

Готувалося більшовицьке повстання проти гетьманців та німців, а хтось виказав його центр і напрямок. Загони на чолі із капітаном і сотником поча­ли обшукувати місцевість, шукаючи листоношу і закопану ним зброю.

Зрадники, як їх автор презирливо назвав «чоловічки», розповіли сот­никові, що треба шукати клятого листоношу в озерах (він може сидіти під водою і дихати через очеретину). Повстанця знайшли в озерці, не­притомного, усього обліпленого п’явками. Привели до тями й почали допитувати, де зброя, хто керівник та учасники, де штаб.

Ні щедрі обіцянки, ні погрози, ні тортури не змусили листоношу вика­зати своїх. Він намагався забути усі важливі відомості, боявся згадати, де закопав рушниці та кулемет, щоб «ніякий фізичний біль» не примусив його стати зрадником. Листоноші хотілося одразу вмерти, лежати мертвим із по­чуттям виконаного обов’язку. Але «він не мав права на смерть, він мусив нести своє закривавлене тіло крізь потік часу до ночі, прийняти всі муки, крім смертної, важко було боротися на самоті і не мати права вмерти. У гурті товаришів він глузував би з тортур і плював би катам в обличчя, наближав би до себе славну смерть незламного бійця, а тут він мусив вести своє жит­тя, мов скляного човника серед чорних хвиль: справа революції лежала в йо­го крихітному житті. Він подумав — чи така велика ненависть у нього до контри, що для неї життя не жалко, і кров гнобленого класу закипіла в йо­го жилах, о, це велика честь — стояти над своїм життям!»

Щоб виграти час, листоноша став водити ворогів по місцях, де нібито закопана зброя. Кожного разу, не знайшовши нічого, його по-звірячому били. «Листоноша не міг уже ходити й не міг рухатися, йому здавалось, що він смолоскип і весь горить, серце вискакує з грудей, кров дзюрчить із ран по краплі, біль витягся в одну високу ноту. Це був вереск усіх нервів та всіх клітин, глухо гули понівечені суглоби, тільки затята воля умирала, мов боєць, не відступаючи ні на крок, збираючи резерви, заощаджуючи завзят­тя». Потім листоноші повірили вже востаннє та повезли за Псьол до пісків. Привели й зігнуту матір, щоб умовила сина, інакше розстріляють їх обох. Стали копати, під лопатами брязнув метал. Раптом «в далекій темряві на­родилося безліч вогників». Це йшли повстанці. «Ось хто візьме цю зброю»,— скрикнув листоноша і одержав від сотника кулю. «Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі».

Безіменний герой передав у спадок своїм нащадкам зразок мужності та вірності ідеї, сили волі, любові до рідного краю і бажання йому при­служитися навіть ціною власного життя.

Століття з точки зору історії — краплина, а для життя людини — вічність. Отже, передаючи естафету мужності й самовідданості вже кільком поколін­ням людей, листоноша передав свій лист у вічність.