Архів позначки: Леся Українка

БЕЗСМЕРТНА ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Леся Українка… Її ім’я золотими літерами закарбувалося на скрижа­лях нашої літератури, нашої історії. Ми споруджуємо їй пам’ятники, бу­дуємо меморіальні комплекси, влаштовуємо урочисті концерти на її честь і не підозрюємо, що дух її завжди присутній серед нас. Жінка-борець, жінка, яка «в серці має те, що не вмирає».

Життя Лесі Українки — це боротьба впродовж довгих років не тільки із суспільним ладом, що душив культуру народу, а й боротьби з хворо­бою, яка вразила її ще в тисяча вісімсот вісімдесят першому році. Пере­буваючи в стані постійного напруження, вона продовжувала писати свої безсмертні твори. Її горда вдача, її самокритичність, принциповість, працелюбність, сила волі і вірність слову давно стали ідеалом для багатьох сучасників.

Леся Українка завжди була оптимісткою, вона мріє про щасливе життя свого народу в майбутньому. За це майбутнє вона готова була пожертву­вати собою:

Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна. Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянуть ще раз на рідну країну…

Україна стала її душею. Поетеса не бажала змиритися з підневільним становищем своєї нації. Бажання перемогти хворобу злилось у Лесі Ук­раїнки з бажанням звільнити дух земляків із кайданів рабства. У поезії «Сопіга зреш зрего!» видбиті всі порухи душі поетеси, основою яких був протест проти власного безсилля і безсилля співвітчизників. Ідея духов­ного об’єднання з метою визволення країни знайшла своє втілення у ба­гатьох її творах:

Месники дужі приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою.

У своїх творах поетеса прославляє борців, які здатні на будь-які тор­тури заради щастя народу. Читаючи поему «Давня казка», я дивувалася стійкості й мужності поета у боротьбі за волю рідного краю. Адже він го­товий і на смерть заради щастя народу.

Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі, той не знає, як людині боротьба і праця милі.

А скільки щирості й любові до рідного краю у пейзажній ліриці Лесі Українки:

Поглянуть іще раз на рідну країну, Поглянуть іще раз на синій Дніпро,— Там жити чи вмерти, мені все одно… Леся Українка написала багато творів, але якби в її поетичному до­робку була тільки «Лісова пісня», то саме це вже забезпечило б їй без­смертя. Ніжний, чарівний образ Мавки навіки увійшов у моє життя. Мавку чарує в людині її духовна краса. Вона сама не помічає того, що стоїть вище за користолюбивих і заздрісних людей, які виросли в праг­матичному суспільстві й стали його жертвами. Воля для Мавки є найне-обхіднішою умовою в житті. «Ну як таки, щоб воля та пропала? Се так колись і вітер пропаде»,— дивується вона. Лісова красуня вражає мене своєю мужністю у боротьбі за людину, готовністю прийти на самопожер­тву заради її щастя. Мавка пішла до людей, але не змирилася з обстави­нами, а вступила у боротьбу за людину, щоб вона змогла «своїм життям до себе дорівнятись». І саме в цьому, на мою думку, її велич.

Проблеми, порушені у «Лісовій пісні», хвилюють і наших сучасників. Адже і зараз є люди, які не розуміють, що справжнє щастя залежить не від матеріального забезпечення, а від духовного світу людини. Я не розу­мію тих, хто обманює самих себе, говорить про свої високі почуття, яких насправді немає. І мені хочеться звернутися до них словами Мавки: «Не зневажай душі своєї цвіту… »

Леся Українка залишила нам світлу зброю, своє чисте слово, ніжну музику. Життєвий і творчий шлях поетеси щедро пересипаний тернами, однак вона вперто йшла до мети і здійснила свій подвиг.

ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ОБРАЗІВ ГЕРОЇВ ПОЕМИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ «БОЯРИНЯ»

План

I. Суспільно-політична атмосфера України й Московщини XVII ст.

II. Трагедія головної героїні поеми — трагедія народу.

1. Боротьба активної інтелігенції за суверенітет української дер­жави (Іван, Оксана).

2. Двозначне становище козацької старшини (Степан, Олекса Перейбійний).

3. Зрада частини української інтелігенції заради «панства вели­кого, лакомства нещасного».

4. Виховання українських дівчат на демократичних засадах та підневільне становище московських жінок.

III. Які «кайдани невидимі» були у кожного з героїв поеми Лесі Ук­раїнки «Бояриня»?

У ЧОМУ ТРАГІЗМ ЖИТТЯ СТЕПАНА? (За драмою Лесі Українки «Бояриня»)

Життя Степана, героя драми «Бояриня», не менш трагічне, ніж доля Оксани.

Степан — не історична особа, це український інтелігент другої поло­вини ХІХ століття, який утратив національну свідомість, зрікся рідної культури і прийняв чужу.

Одружившись з Оксаною, Степан мріє жити щасливо, але щастя йому не судилося, бо він виявився нездатним за нього боротися. Оксані Сте­пан обіцяв, що в Москві вони виконуватимуть свої обряди й звичаї («нічо­го ж там чужого у нашій хатоньці не буде»). Але вже в перші дні прожи­вання в Москві Степан не дотримує свого слова. Він примушує Оксану одягти чуже московське вбрання і мовчки сприймати обряд із московсь­кими боярами, який супроводжувався поцілунком старого боярина. Дру­жині це було приниженням, але чоловік на це не звертає уваги. Він боїть­ся, що за відмову від обряду цар розгнівається на нього, і він буде покараний. Степан вислужується перед царем, цілує йому руку.

Боїться Степан і приймати в себе в домі гостя з України, позачиняв усі двері і вікна, щоб їх ніхто не підслухав. Степан, перебуваючи на службі у царя, став слабовольним, боязливим.

Він просить Оксану догоджати гостям тоді, коли йому це вкрай необхідно, а не для того, щоб дбати про свою кар’єру. Він перш за все пе­реживає за свою голову.

Від гостя з України Степан бере супліку, щоб передати цареві, бо все-таки хоче допомогти українцям. Але йому це не вдалося.

Оксана допомагає Степанові вирватися з рабства, радить тікати, але він боїться, що їх будуть переслідувати. Якби чоловік був сильним, та­ким, як Оксана, то він би погодився.

Степан по-іншому переживає події, які трапилися в Україні, він ніби трохи радіє, що «тепера на Вкраїні утихомирилося». Про це він спокійно говорить. Степан не думає, як він буде дивитися у вічі батькам Оксани після того, що трапилося. Він любить свою дружину якоюсь дивною любов’ю, бо хоче їй, вже тяжко хворій, допомогти повернутися до рідних, та про це треба було думати раніше. Їй така допомога вже ні до чого. Оксана в тяжкі хвилини розвеселяла Степана і його родину. Але так було не завжди. Його душа, хоч і покрита іржею («як на старих шаблях буває»), проте все ж відживає у най­страшніший момент життя — у передсмертний час дружини. І ось монолог-сповідь Степана розкриває сутність трагізму його долі:

Нас доля так уже скарала тяжко, Що, певне, й Бог простить усі гріхи. Хтось кров із ран теряв, а ми із серця. Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимі. Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора, і нам не вділено було снаги ту змору подолати.