Архів позначки: Лаврін

ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ТИСЯЧОЛІТНІХ СІМЕЙНИХ ТРАДИЦІЙ У РОМАНІ УЛАСА САМЧУКА «МАРІЯ»

11 клас, Твори з української літератури, , , , , ,

Роман Уласа Самчука «Марія» — книга про людське життя, про долю. Це твір глибоко гуманістичний, твір, що розглядає найважливіші моральні проблеми. Серед них одна з найголовніших — роль сімейних традицій у житті людини, у житті нації.

На історії будь-якого народу згубно відбивається втрата родовід­них людей. Влада більшовиків була особливо зацікавлена в докорін­ному винищенні родин. Діти «відповідали» за батьків, змушені при­вселюдно зрікатися їх, як це зробив Максим Перепутька із братом Лавріном і з рідними батьком та матір’ю. Влада боялася, що генетична програма роду відновиться, а відтак історична пам’ять теж воскрес­не у якомусь поколінні. Чим густіше перехрещення родів, тим міцніше нація, тим стійкіша її мораль, глибша свідомість. Але новій владі потрібні були такі люди, щоб спустошені поневолені душі їх легко було заповнити своєю мораллю, своєю ідеологією. Виховувалося по­коління, що мусило усе «забути». Сьогодні ми поставлені перед про­блемою відновлення тієї пам’яті, що зберегла віковічні традиції цілого народу. Роман Уласа Самчука є живою згадкою про ті віками сфор­мовані традиції, що увібрали найважливіші моральні засади, які до­помагали вижити нації. Перш за все це традиції сімейного чину. Най­важливішим правилом в українській родині була повага до батьків, що були центром родини, її основою, її законом. Дітей любили, а то­му намагалися з дитинства прищеплювати їм любов до праці. Змал­ку кожен знав: поважають за працелюбність і шанобливе ставлення до людей, людина повинна працею добувати свій хліб, любити зем­лю, поважати батьків. Так жили завжди. Осередком народної моралі була саме родина. Вступаючи до шлюбу, молоді мусили знати: сім’я — це не тільки свята, але й будні, щоденна праця. У Марії з Гнатом так і не вийшло нічого, бо не було любові — основи сім’ї. Кохання допомагає перемогти будь-які труднощі і негаразди, як це сталося у сім’ї Марії з Корнієм. Але як би не було важко, не можна порушувати подружніх обов’язків. Коли Марія, не витримавши буднів із нелюбим чоловіком, вирішила повернути собі свято дівочої волі, це було розцінено як бунт проти моральних традицій, і громада піддає осуду Марію, жаліє Гната. Як це боляче, коли хтось у сім’ї не зважає на освя­чені віками моральні правила, відчула Марія на собі, коли син її Мак­сим виріс чужим для своєї сім’ї, для народу. Він зрадив перш за все батьків, ігноруючи ті моральні цінності, що мали велике значення для них. Коли він вистрелив в ікону, якою благословляли Марію до шлюбу, вона, вжахнувшись, зрозуміла: «.настав початок кінця». Най­тяжчі дні минулого перед ним здрібніли. Сором за сина палить і Ма­рію, і Корнія, але вони обидва намагаються вберегти одне одного від розчарування. Та правди ніде діти: Максим замахнувся не тільки на батьків, рідного брата — він руйнував тисячолітні моральні закони свого народу. Ось воно, те, про що читав селянам Гнат із Біблії: «.возстане син на батька, батько на сина. і будєт глад по цілій землі.» Це були знаки руйнації основ їхнього життя — життя родинного, освяченого віками, заповіданого їхніми батьками. «Повстаньте і повірте в себе!» — закликає зневірених людей Гнат. Слова його звернені у майбутнє, до всіх нас: «Бог любить того, хто відчуває в собі частину його самого, його безсмертного, його розумного і його всемогучого. Яке право має­те ви, діти найкращої з країн, не чути себе такими?.. »

КАЙДАШІ — ТИПОВІ ПРЕДСТАВНИКИ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА ПОРЕФОРМЕНОГО ПЕРІОДУ, НОСІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ

10 клас, Твори з української літератури, , , , , , , ,

Люблячи свій народ, співчуваючи його тяжкій долі, видатний украї­нський письменник I. Нечуй-Левицький вважав своїм обов’язком гово­рити йому правду, будити від тяжкого сну й апатії, які були викликані довгими роками кріпосницького гніту та злиднями. I правда ще вислов­лена у такій досконалій художній формі, з таким гумором та іронією, що це викликає сміх і сльози вже в багатьох поколінь читачів, примушує їх вкотре замислитися над вічними істинами добра і зла.

Перш за все ми бачимо, що життя селянина проходить у щоденній важкій праці. Вона хоч і виснажлива, але, мабуть, жоден із героїв повісті не уявляв себе без роботи. Омелько Кайдаш, окрім хліборобства, займався ще й стель­махуванням — робив вози та інші вироби з дерева. Карпо і Лаврін підробляли хурщиками: наймалися возити до залізниці з панських сахарень та млинів цукор і борошно. Уся сім’я, зібравши власний урожай, йшла заробляти у па­на снопи, щоб розрахуватися з податками і на свої потреби залишити дещи­цю. Отже, ми виразно бачимо одну з найхарактерніших рис українського селянина — працьовитість, як і розпорядливість та господарність.

У жіноцтва були свої щоденні турботи — варити обід, прибирати, пра­ти, шити одяг. Коли почитаєш, як Кайдашиха, Мотря й Мелашка щосу­боти підмазували комин, чепурили хату зовні, прибирали, і все це у білих, гарно вишитих сорочках, то вимальовується ще одна, крім працьовитості, риса української селянки — її охайність, потяг до краси в усьому. А яки­ми привабливими були українські дівчата у свята! Ось Мотря йде до цер­кви. «… Вбралася в зелену спідницю в червону запаску, підперезалася дов­гим червоним поясом.. , одяглась в зелений з червоними квіточками горсет, взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто. Павине пір’я блищало і миготіло, а золотий пружок парчі на чорних косах надавав краси тон­ким чорним бровам та блискучим очам». Яскраві, красиві, веселі кольо­ри одягу характерні не лише для дівчат, а й для жінок. Кайдашиха на роз­глядини до Балашів «наділа тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юбку, нову білу свиту, ще й в жовті чоботи взулась».

Кайдаші, як і всі селяни того часу, були глибоко релігійними, до­тримувалися свят, а також неписаних моральних законів. Старий Кай-даш постійно нагадував Мотрі, щоб шанувала свекруху, бо та старша. Карпо вперше розсердився на жінку, коли та кинула ложку на хліб, пове­лася за столом нечемно. Щоправда, з цих намагань жити за народними моральними приписами часто нічого не виходило через егоїзм, жорстокість свекрухи, яка викликала таку ж злостивість з боку невістки.

Старше покоління Кайдашів — Омелько і Маруся — типові представ­ники селянства другої половини ХШ століття. Вони пережили панщину, яка наклала на них відбиток на все життя. У Кайдаша це виявилося в тому, що він, як колись панські люди після тяжкої праці, запивав своє горе в шин­ку. Це й призвело його до загибелі. Кайдашиха набралася од панів пихи та зарозумілості, бажання кимось командувати. Це добре відчули на собі спо­чатку Мотря, потім Мелашка, адже саме жорстокість і грубість, егоїзм свек­рухи найчастіше призводили до сварок, лайок і навіть бійок у сім’ї.

Отже, надмірна емоційність і нестриманість у стосунках, лайливість, хоч і не кращі, але ж типові риси тогочасних селян, бо їм постійно під впливом обставин доводилося відвойовувати своє «місце під сонцем». У цьому ми переконуємося, почитавши сторінки повісті про взаємини Кайдашихи, Мотрі, Мелашки, баби Палажки і баби Параски, батька та синів Кайдашів.

Молодше покоління — Карпо, Лаврін, їхні жінки і діти недалеко відійшли від батьків, успадкувавши їхній егоїзм, байдужість до громад­ських справ. Пригадаймо історію з горбом, що був біля Кайдашевого двору і на якому ламалося стільки селянських возів. Старий Омелько наказав синам трохи розкопати горб, але вони цього не зробили. Карпо говорить батькові: «Цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать… Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів». Лаврін підтримав: «I я так само». Старий Кайдаш махнув рукою: «Не буду жія його ко­пать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак.»

Однак не можна не помітити, якою поезією сповнені слова Лавріна, Ме-лашки й інших персонажів повісті у момент злету почуттів. Герої говорять словами пісень, так і сиплять прислів’ями та примовками. Навіть суворий Карпо, залицяючись до Мотрі, подумав, як проспівав: «Ой важу я на цю дівчину вражу, та не знаю, чи буде вона моєю: в’ється, як в’юн у руках, та коли б не вислизнула з рук». А чого лишень не примовляла Кайдашиха на розглядинах у Довбишів та Балашів: «Будь же дочко, здорова, як риба, гожа, як рожа, весе­ла, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобі, боже, спішно робити; щоб твої думки були повні, як криниця водою, щоб твоя річ була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам боже, із роси, із води; нехай ваше життя буде між солодкими медами, між пахучими квітками». Отже, поетичність, потяг до краси — невід’ємна частка душі нашого народу.

Ікристим, соковитим гумором насичений діалог синів Кайдаша, коли вони говорили про вибір майбутніх дружин. I в цьому проглядається ще одна характерна риса українців — схильність до жарту, гумору, вміння посміятися не лише з інших, а і з себе. Кайдашиха, наприклад, згадуючи про невдалу для неї поїздку до Біївців, говорить, що тепер її туди не зама­нять і калачем, бо мало голови собі не знесла, «а на очіпку зробила собі правдиві Западинці». Лаврін насмішкувато запитав: «Зате ж, мамо, в вас на голові, мабуть, набігли цілі Семигори?»

Селяни до смішного забобонні і темні, їх легко обдурити через довірливість, як це зробив жид Берко, забравши громадський шинок в орен­ду і споюючи та обдираючи відвідувачів. Це теж характерна риса українців.

Отже, завдяки таланту I. Нечуя-Левицького ми мали змогу пройня­тися духом доби, визначити риси національного характеру українців. I хоч ці риси не завжди були привабливими, автор дає нам зрозуміти, що вони не стільки від злої вдачі, а від тяжкої праці, нестатків — постійних супутників селянина.