Архів позначки: хурщик

КАЙДАШІ — ТИПОВІ ПРЕДСТАВНИКИ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА ПОРЕФОРМЕНОГО ПЕРІОДУ, НОСІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ

Люблячи свій народ, співчуваючи його тяжкій долі, видатний украї­нський письменник I. Нечуй-Левицький вважав своїм обов’язком гово­рити йому правду, будити від тяжкого сну й апатії, які були викликані довгими роками кріпосницького гніту та злиднями. I правда ще вислов­лена у такій досконалій художній формі, з таким гумором та іронією, що це викликає сміх і сльози вже в багатьох поколінь читачів, примушує їх вкотре замислитися над вічними істинами добра і зла.

Перш за все ми бачимо, що життя селянина проходить у щоденній важкій праці. Вона хоч і виснажлива, але, мабуть, жоден із героїв повісті не уявляв себе без роботи. Омелько Кайдаш, окрім хліборобства, займався ще й стель­махуванням — робив вози та інші вироби з дерева. Карпо і Лаврін підробляли хурщиками: наймалися возити до залізниці з панських сахарень та млинів цукор і борошно. Уся сім’я, зібравши власний урожай, йшла заробляти у па­на снопи, щоб розрахуватися з податками і на свої потреби залишити дещи­цю. Отже, ми виразно бачимо одну з найхарактерніших рис українського селянина — працьовитість, як і розпорядливість та господарність.

У жіноцтва були свої щоденні турботи — варити обід, прибирати, пра­ти, шити одяг. Коли почитаєш, як Кайдашиха, Мотря й Мелашка щосу­боти підмазували комин, чепурили хату зовні, прибирали, і все це у білих, гарно вишитих сорочках, то вимальовується ще одна, крім працьовитості, риса української селянки — її охайність, потяг до краси в усьому. А яки­ми привабливими були українські дівчата у свята! Ось Мотря йде до цер­кви. «… Вбралася в зелену спідницю в червону запаску, підперезалася дов­гим червоним поясом.. , одяглась в зелений з червоними квіточками горсет, взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто. Павине пір’я блищало і миготіло, а золотий пружок парчі на чорних косах надавав краси тон­ким чорним бровам та блискучим очам». Яскраві, красиві, веселі кольо­ри одягу характерні не лише для дівчат, а й для жінок. Кайдашиха на роз­глядини до Балашів «наділа тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юбку, нову білу свиту, ще й в жовті чоботи взулась».

Кайдаші, як і всі селяни того часу, були глибоко релігійними, до­тримувалися свят, а також неписаних моральних законів. Старий Кай-даш постійно нагадував Мотрі, щоб шанувала свекруху, бо та старша. Карпо вперше розсердився на жінку, коли та кинула ложку на хліб, пове­лася за столом нечемно. Щоправда, з цих намагань жити за народними моральними приписами часто нічого не виходило через егоїзм, жорстокість свекрухи, яка викликала таку ж злостивість з боку невістки.

Старше покоління Кайдашів — Омелько і Маруся — типові представ­ники селянства другої половини ХШ століття. Вони пережили панщину, яка наклала на них відбиток на все життя. У Кайдаша це виявилося в тому, що він, як колись панські люди після тяжкої праці, запивав своє горе в шин­ку. Це й призвело його до загибелі. Кайдашиха набралася од панів пихи та зарозумілості, бажання кимось командувати. Це добре відчули на собі спо­чатку Мотря, потім Мелашка, адже саме жорстокість і грубість, егоїзм свек­рухи найчастіше призводили до сварок, лайок і навіть бійок у сім’ї.

Отже, надмірна емоційність і нестриманість у стосунках, лайливість, хоч і не кращі, але ж типові риси тогочасних селян, бо їм постійно під впливом обставин доводилося відвойовувати своє «місце під сонцем». У цьому ми переконуємося, почитавши сторінки повісті про взаємини Кайдашихи, Мотрі, Мелашки, баби Палажки і баби Параски, батька та синів Кайдашів.

Молодше покоління — Карпо, Лаврін, їхні жінки і діти недалеко відійшли від батьків, успадкувавши їхній егоїзм, байдужість до громад­ських справ. Пригадаймо історію з горбом, що був біля Кайдашевого двору і на якому ламалося стільки селянських возів. Старий Омелько наказав синам трохи розкопати горб, але вони цього не зробили. Карпо говорить батькові: «Цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать… Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів». Лаврін підтримав: «I я так само». Старий Кайдаш махнув рукою: «Не буду жія його ко­пать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак.»

Однак не можна не помітити, якою поезією сповнені слова Лавріна, Ме-лашки й інших персонажів повісті у момент злету почуттів. Герої говорять словами пісень, так і сиплять прислів’ями та примовками. Навіть суворий Карпо, залицяючись до Мотрі, подумав, як проспівав: «Ой важу я на цю дівчину вражу, та не знаю, чи буде вона моєю: в’ється, як в’юн у руках, та коли б не вислизнула з рук». А чого лишень не примовляла Кайдашиха на розглядинах у Довбишів та Балашів: «Будь же дочко, здорова, як риба, гожа, як рожа, весе­ла, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобі, боже, спішно робити; щоб твої думки були повні, як криниця водою, щоб твоя річ була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам боже, із роси, із води; нехай ваше життя буде між солодкими медами, між пахучими квітками». Отже, поетичність, потяг до краси — невід’ємна частка душі нашого народу.

Ікристим, соковитим гумором насичений діалог синів Кайдаша, коли вони говорили про вибір майбутніх дружин. I в цьому проглядається ще одна характерна риса українців — схильність до жарту, гумору, вміння посміятися не лише з інших, а і з себе. Кайдашиха, наприклад, згадуючи про невдалу для неї поїздку до Біївців, говорить, що тепер її туди не зама­нять і калачем, бо мало голови собі не знесла, «а на очіпку зробила собі правдиві Западинці». Лаврін насмішкувато запитав: «Зате ж, мамо, в вас на голові, мабуть, набігли цілі Семигори?»

Селяни до смішного забобонні і темні, їх легко обдурити через довірливість, як це зробив жид Берко, забравши громадський шинок в орен­ду і споюючи та обдираючи відвідувачів. Це теж характерна риса українців.

Отже, завдяки таланту I. Нечуя-Левицького ми мали змогу пройня­тися духом доби, визначити риси національного характеру українців. I хоч ці риси не завжди були привабливими, автор дає нам зрозуміти, що вони не стільки від злої вдачі, а від тяжкої праці, нестатків — постійних супутників селянина.