Рано втративши матір, яку «ще молодою у могилу нужда та праця положили», Т. Г. Шевченко все життя тяжко відчував своє сирітство. Йому все життя бракувало материнського піклування, материнської ніжності. Можливо, саме тому поет з особливою повагою звик ставитися до материнства. І це відбилося у його творчості.
Гортаючи сторінки «Кобзаря», ми постійно зустрічаємо образи матерів. Різні це жінки: є серед них такі, що, бажаючи щастя дітям, дбають лише про матеріальний здобуток і готові заради цього загубити кохання («Мар’яна-черниця», «Тополя»). Є нещасні матері-покритки, котрі, не в змозі перенести сором, гублять своїх новонароджених дітей («Русалка»). Та подібних персонажів у поезіях Т. Г. Шевченка небагато. Переважають зовсім інші — зворушливі образи відданих, жертовних у своїй материнській любові жінок. Недарма Шевченко з пошаною підкреслює:
Слово «мамо». Великеє, Найкращеє слово.
І заради того, щоб почути це слово від своєї дитини, героїні великого Кобзаря спроможні на все. Для молодої матері увесь світ зосереджується у дитині. Мати приділяє дитині всю свою увагу: годує, слідкує за чистотою, бавить. І дуже рано починає замислюватися над її долею, над тим, яке місце посяде її кохане дитя серед людей. А щоб це місце було гідне, треба не лише годувати сина чи дочку, треба їх виховувати. Шевченківська добра мати — будь то селянка («Сова») чи полянка («Княжна») — хоче дати своїй дитині освіту. Так, княгиня для своєї доньки
І книжечок з кунштиками В Ромні накупила. Забавляла, розмовляла, І Богу молитись, І азбуку по кунштиках Заходилась вчити.
(«Княжна»)
А неписьменна селянка теж хоче вчити свого сина.
День і ніч працювала вона, бідна вдова, І синові за три копи Жупанок купила, Щоб і воно, удовине, До школи ходило.
(«Сова»)
Кожна мати мріє про щасливе майбутнє своєї дитини, молить Бога за неї. Мотив материнської святої молитви — найпоширеніший у поезіях Шевченка:
.Мати повивала Мене, малого, і вночі На свічку Богу заробляла: Поклони тяжкії б’ючи, Пречистій ставила, молила, Щоб доля добрая любила Її дитину..
Материнська любов жертовна. Шевченківські героїні здатні цілком забути себе заради дітей. Роздягнені, голодні, старі жінки мандрують по різних землях, відшукуючи «діточок», що їх доля розкидала по далеких місцях. Син може забути матір, а вона ніколи його не забуде, до останнього подиху буде вірити, що зустріне, обніме свою дитину. І ця надія зігріває взимку самотню Сову, дає сили не просто вижити, а стати мудрою лікаркою героїні поеми «Відьма». Мати здатна в усьому обмежити себе заради дитини. Так, наприклад, мандруючи з малим сином, вигнана батьками Катерина (з одноіменної поеми) вимушена жебракувати. І отримавши якісь дрібні гроші, не хліб, не хустки собі купує молода жінка, а медяник для свого Івася.
Особливе місце у Шевченківській галереї портретів матерів займає героїня поеми «Наймичка». Породивши сина, Ганна підкидає його заможним літнім людям, у яких немає дітей. Зрадівши, старі всиновлюють маля, а Ганна наймається до них служити. Привітна, роботяща, вона швидко стає своєю у господі, встигає поратися «і у хаті, і на дворі, і коло скотини». А найкраще доглядає малого Марка:
А коло дитини
Так і упада, ніби мати:
В будень і в неділю
Головоньку йому змиє,
Й сорочечку білу
Що день божий надіває,
Грається, співає.
Марко дуже любить наймичку, шанує її, запрошує бути на його весіллі за матір, бо стара господиня померла. Вся сім’я: і Марко, і старий Трохим, а згодом і дружина Марка, і їхні діти — ставляться до Ганни, як до найближчої родички. Проте вона не користується цим і відмовляється брати участь у весіллі, часто ходить на прощу до Києва. Вона не може жити без сина та його родини і водночас не наважується сказати Маркові правду, бо за моральними нормами того часу така правда осоромила б її кохану дитину. Ганна весь час картає себе і лише перед смертю встигає сказати Маркові, хто вона йому. Так усе життя ця мужня жінка присвятила синові і, забувши себе, зробила все, щоб не засмутити його, щоб не заплямувати його долю, його майбутнє.
Провідний для Шевченківської поезії образ матері підкорює читача своїм ліризмом, теплотою, ніжністю. Відчувається, що це найсвятіше для художника поняття. Недаремно воно розширюється до меж Батьківщини, яку повсякчас великий Кобзар називає ненькою, плаче над її тяжкою долею, картає її зухвалих та невдячних дітей, але сподівається, що Вітчиз-ну-матір чекає краще майбутнє:
Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати.
Благословить дітей своїх Твердими руками
І діточок поцілує Вольними устами.