Архів позначки: Іван Миколайчук

Вічна загадка любові

Перекази

Його називали душею поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. «Я не знаю більш національного, більш народного генія», — захоплено говорив про нього Сергій Пара-джанов. Доля послала Іванові тридцять чотири ролі у фільмах, більшість із яких увійшла до золотої колекції українського кіно. А може, тому й увійшла, що пропустив їх через своє серце, засвітив своїми, одному йому притаманними барвами Іван Миколайчук.

Іван захопився театром та акторством ще в дитинстві. У селі був драмгурток, який майже щомісяця ставив спектаклі. Грали всі: і старе, і мале. Проте всі без винятку хотіли грати ролі молодих, вродливих, закоханих. Якось ледь не зірвалася вистава п’єси «Безталанна» за Старицьким, бо ніхто з парубків не хотів грати батька Софії, старого Івана. Виручив… дванадцятирічний Іван Миколай-чук. Його намастили сажею, причепили на плечі горб із соломи й випустили на сцену. Відтоді він став повноправним членом гуртка й протягом наступних трьох років зіграв тридцять шість прем’єр.

Іван прагнув «учитися на артиста» і, вступивши до театрального інституту, почав зніматися вже з другого курсу. І одразу у фільмах — «Сон» (у ролі Тараса Шевченка) та «Тіні забутих предків» (у ролі Івана Палійчука).

Фільм Сергія Параджанова за повістю Михайла Коцюбинського тріумфально пройшов по всьому світові, здобувши тридцять дев’ять міжнародних нагород, двадцять вісім призів на кінофестивалях (з них двадцять чотири — «гран-прі») у двадцять одній країні й увійшов до Книги рекордів Гіннесса. Американці назвали на честь Івана. Миколайчука малу планету…

А в нього — нові фільми: «Анничка», «Помилка Оноре де Бальзака», «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота»… І в кожній ролі він інший, але однаково природний, цілісний, незабутній.

Розповідають, що якось на зйомках у Болгарії Іван зустрівся з Жаном-Полем Бельмондо. Француз спеціально прийшов на зйомочний майданчик, довго спостерігав, як працює Миколайчук, а тоді запросив його поспілкуватися перед відльотом. їм запропонували перекладача, але Бельмондо сказав: «Якщо двом таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібен хтось іще, то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі». І справді, вони чудово порозумілися.

«Зоряна хвороба» не торкнулася душі Йвана. Слава лише спонукала Миколайчука до глибшого осягнення секретів майстерності,
магії кінематографа. Тим часом деякі фільми з його участю влада сприймала як «надто націоналістичні». На «полицю» потрапила «Пропала грамота» разом із «Криницею для спраглих» Юрія Іллєн-ка й іншими «неправильними» фільмами. Дедалі важче стало доводити своє право бути українцем як у творчості, так і в житті.

Лише 1979 року вдалось отримати дозвіл на зйомки «Вавилона-ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Цей фільм став режисерським дебютом і другою вершиною творчості митця. Миколайчук написав сценарій за три дні й три ночі, але зумів дати твору безсмертя.

Його фільми залишилися нам як вічна загадка любові.

435 слів ‘ За матеріалами інтернет-видань

Національний геній

Твори на вільну тему

Іван Миколайчук — обличчя і душа українського поетичного кіно, аристократ духу, блискучий самородок. Він був особливий, народний, справжній, найкращий Параджанов казав про нього: «Я не знаю більш націона-льного народного генія… До нього це був Довженко».
Народився Іван Миколайчук 1941 року на Буковині в селі Чорторий. Закінчив Чернівецьке музичне учи-лище, театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської, Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.
У кіно дебютував ще студентом, зігравши ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палій-чука в «Тінях забутих предків», й одразу здобув загальне визнання. Кінострічку «Тіні забутих предків» визнали однією з двадцяти найкращих картин світу. Поза сумнівом, успіхові цього фільму сприяла участь талановитих митців і передусім Івана Миколайчука. Він, будучи студентом першого курсу кіноакторського факультету, на кінопроби потрапив майже випадково. Проте вся творча група на чолі з режисером Сергієм Параджановим була захоплена його грою. Після того його запрошували працювати в Голлівуд, але Держкіно актора про це не повідомило. Американці назвали на честь Івана Миколайчука малу планету.
Після успішного дебюту в кіно Миколайчука знімали часто. У кожній картині він запам’ятовувався своєю яскраво грою. Навіть епізодичні ролі він «витягував» своїй особистості та вмінню створити образ майже з нічо-го.
Мірка — бути не гіршим від сусіда — була не для нього. Іван був яскравим романтиком, який прагне ве-ршини. Фільм «Білий птах з чорною ознакою» розгортає нову сторінку в його творчості — він стає ще й сцена-ристом.
Виконавець колоритної ролі козака Василя у фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» був фактично співрежисером, а також працював над музичним оформленням фільму. Іван відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.
У сімдесяті почалися гоніння на діячів культури, які зачепили й Івана. Його звинуватили в націоналізмі, кваліфікували як людину ворожої ідеології. Стрічка «Білий птах з чорною ознакою», що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Лягли на полицю і «Тіні забутих предків». Так поступово актора почали відлучати від творчого процесу.
І досі залишається таємницею, як митцеві вдалося зняти наповнений фантастичними і водночас реаль-ними образами фільм «Вавилон XX», який увібрав усе найкраще, що міг дати йому Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режисер, Миколайчук-актор.
Постійні неприємності, заборони творчих задумів, «табу» на фільми зіграли не останню роль у долі Івана Миколайчука. У серпні 1987 року його не стало. Розповідають що, того року, коли він помер, на став його рід-ного села Чорторий прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими…