Архів позначки: історико-географічний

З ІСТОРІЇ СЛОБІДСЬКОГО КРАЮ

Слобідська Україна, або Слобожанщина — історико-геогра-фічний край у північно-східній частині України, територія якого перекривається приблизно з територією п’яти Слобідських козаць­ких полків ХУП-ХУПІ століть, автономних формацій у межах Московського царства, а згодом Російської Імперії. Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запо­ріжжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, південно-східну частину Придніпровської низовини і невелику частину Доне­цького кряжа.

Сліди найстаршого заселення пізнішої Слобідської України походять з молодшого палеоліту. За ранньої доби Слобідська Україна становила частину території сіверян, з кінця IX ст. вона увійшла до складу Київської держави, зокрема в XI ст. до Чер­нігівського, а згодом Переяславського й Новгород-Сіверського князівств. Після татарської навали XIII ст. Слобідська Укра­їна запустіла. Із початку XVI ст. вона переходить під панування Москви. Територію Слобідської України становило тоді майже не залюднене Дике Поле, крізь яке татари заганялися вглиб Мос­ковщини — звичайно Муравським шляхом (він вів вододілом між Дніпром і Доном — від Перекопу аж до Тули), а також і його від­ногами — Ізюмським та Калміюським шляхами. На Слобідській Україні глибоко в степ заходили українські промисловці — «уход-ники», «добичники», які займалися здебільшого бджільництвом, рибальством і мисливством, а також видобутком селітри й солі.

Починаючи із другої половини XVIст., на Слобідській Укра­їні змагалися два потоки колонізації: з півночі йшла московська колонізація, пов’язана з будуванням військово-оборонних ліній для охорони Московської держави (з півдня від Криму, й з пів­денного заходу від Польсько-Литовської держави); з заходу Укра­їни, викликана, в умовах екстенсивного господарства, силою української економічної експансії й пов’язана з промислово-добичницькими інтересами населення Наддніпрянщини, а згодом ще й підсилена польсько-шляхетською неволею й визиском. Цій масовій народній колонізації не могла дорівнятися не тільки мос­ковська урядова колонізація, але навіть і московські втікачі — селяни й холопи, які тікали від своїх поміщиків на вільні й неза­ймані простори Слобідської України і Дону (З газети; 302 сл.).