Розвиток філософії стародавніх греків і римлян датується в великим проміжком часу – з VII ст. до VI ст. н. е. Перший період розвитку античної філософії отримав назву досократівський. У центрі уваги цього періоду були філософія природи, пошук першопричин і субстанції світу (Космосу). Представники – ранні натурфілософи Фалес, Анаксімандр, Анаксагор, Геракліт, Піфагор, Ксенофан, Парменід та ін. і пізні, які зай­малися пошуками першопричини світу на плюралістичних засадах. Натурфілософи критично переосмислювали міфологічно-релігійний світогляд, аби отримати істинні знання й пояснити картину світу.

Геракліт є  засновником першої форми філософської діалектики. Він уважав, що світ перебуває в постій­ному розвитку й стані самознищення. Будь-який предмет чи явище світу мають свої внут­рішні протилежні сторони (життя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних якостей визначає розвиток світу.

Згідно з ученням Демокріта, весь матеріальний світ склада­ється з атомів; вони є найдрібнішими частинками, «цеглинками» світу, вони неподільні й мають різні розміри і форми; між атома­ми існує простір, заповнений порожнечою.

Парменід і Зенон стали найвідомішими представниками елейської школи, що розвивалася поряд з натурфілософськими вченнями. Парменід уважав, що світ — це вічно існуюче й незмінне буття, яке має ат­рибути вічності (ніким не створене), незмінне, цілісне, непоруш­не тощо. Існування небуття відкидалося. Головний принцип, на який орієнтував філософ, — «буття є, а небуття немає». Це озна­чає, що весь світ буття існує непорушно й незмінно (без будь-якого руху).

Зенон вважав, що поняття про рух є суперечливим, а отже, неістинним. Згідно з його погля­дом, предмет, який рухається, нездатен рухатися взагалі. Напри­клад, міркування про політ стріли, якщо його розбити на окремі складові, наштовхує на думку про неможливість її руху. А якщо вважати час безкінечним, то як наслідок виникне парадокс відсут­ності руху взагалі.

Класичний сократівський період. Суть цього періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. У цей час виникає го­стра потреба в розвитку інтелектуального рівня особистості. Лю­дей, які за гроші навчали різноманітним наукам, риториці, логіці мислення, стали називати софістами (учителями мудрості). Го­ловним своїм завданням софісти вважали вміння зробити слабко­го (зазвичай у суді) сильним і непереможним, що, зрештою, сприяло розвитку ідей філософського релятивізму (принципу від­носності людських знань). Людина є мірою всіх речей. Людина ви­значає буття, а все інше відкидається як непотрібне, усе буття не об’єктивне, а суб’єктивне й плинне як у просторі, так і в часі. Го­ловним предметом філософського мислення софістів усупереч натурфілософській традиції стає людина, її діяльність, поведінка й мислення.

Сокра­та вважають засновником автономної філософської етики.

Платон— засновник ідеалістичного напряму філософії.

Елліністична філософія (кінець IV— початок 11ст. до н. е.) — це сукупність філософських учень, що віддзеркалили кризу полісу, яка детермінувала зміну парадигми філософського мислення. Навзамін полісній моралі (пошукам правди й справед­ливості) приходять пошуки шляхів порятунку від драматизму су­спільного життя й прагнення уникнути випадковості в житті людей. Цей період репрезентували такі філософські школи, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм і неоплатонізм, що пропонували свої оригінальні ідеї, спрямовані на досягнення особистого щастя.

Епікуреїзм. Епікур намагався створити практичну, філософію, яка мала на меті допомогти людині організувати повноцінне життя. Метою практичної філософії Епікура була спроба ліквідувати залежність людини від обставин життя (або від Бога). Своєю появою людина повинна завдячувати собі (своїм батькам), а не богам, якщо останні й існують як моральний ідеал, то вони аж ніяк не можуть втручатися в життя людини. Доля людини за­лежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки.

Скептицизм  заперечував можливість пізнання світу. Головна теза, яку обстоював скепти­цизм: людина може говорити лише про власні почуття, а не про причини, що їх породжують. Секст Емпірик говорив про те, що відчуття людини є джере­лом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання. Драматичні переживання з приводу неможливості отримати істинне знання при­зводять до того, що людина не може почуватися щасливою.

У римський період розвитку античної філософії (І ст. до н. е. — V ст. н. е.) склалися сприятливі умови для подальшого розвитку епікуреїзму, скептицизму та насамперед стоїцизму. Найвідомішими римськими філософами, які репрезентували філософсь­ку школу стоїцизму, стали Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.

Домінуючим філософським напрямом римського пері­оду став ідеалізм, а головне — відбулося єднання філософії (насамперед неоплатонізму) та християнських ідей, що, зреш­тою, трансформувало античну філософію в середньовічну тео­логічну філософію.