Архів позначки: Геракліт

Основні етапи розвитку давньогрецької філософської думки

Філософія, , , , ,

Давньогрецька філософія виникла в VI ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полісна демократія. Вона підготувала появу вільної особи, інтелектуальної свободи і, зрештою, сформувала особу як суб’єкта філософського мислення. Особливості суспільних відносин у полісах здійснили вплив на формуванння основної проблеми, яка хвилювала давньогрецьких мислителів, — проблеми відношення загального і одиничного. В умовах демократії загальне (моральні й правові норми, державні інститути, політичні інтереси) відокремилось від приватного життя громадянина полісу, однак воно продовжувало перебувати в тісному зв’язку з ним. Взаємозумовленість загального й одиничного, полісу і громадянина у сфері соціального життя окреслила схему філософського осмислення світу в давньогрецькій філософії.

Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії поділяється на три етапи:

1. VI—V ст. до н. е. Це був період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія у формі натурфілософії зосереджувалася на пошуках першооснови сущого, загального. Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії. Натурфілософія — система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення. Загалом натурфілософи розмірковували над такими основними проблемами: — що є основою (субстанцією) світу, як вона співвідноситься з конкретними речами (співвідношення загального та одиничного, єдиного та множинного); — як пояснити зникнення і виникнення речей за незнищуваності субстанції; — як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій (Фалес, Піфагор, Геракліт, Зенон, Демокріт).

2. IV—III ст. до н. е. Саме в цей період відбувся розквіт демократії, а в філософії — поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики. Намітилася певна рівновага інтересу до загального й одиничного (софісти заперечували загальне, Платон і Арістотель відновлювали його права).

3. III ст. до н. е. — V ст. н. е. Епоха еллінізму та Римської імперії. Соціально-політичне життя характеризували криза рабовласницького способу виробництва, занепад держав-полісів. У філософії — замикання особи (одиничного) на себе, домінування етико-релігійної проблематики (Епікур, Піррон, Плотін, Порфирій, Прокл).

9.6. Закони розвитку буття

Філософія, ,

Поняття діалектики в історії філософії використовувалось у різних значеннях. Сократ розглядав діалектику як мистецтво виявлення істини шляхом зіткнення протилежних думок, спосіб ведення бесіди /звідси і назва – від грецьк. діалего – веду бесіду, полеміку /. За Гегелем діалектика – це своєрідний і єдино правильний метод пізнання. Виникла діалектика в Старогрецькій культурі із самого почату набула високого інтелектуального рейтингу, бо мистецтво полеміки, доказу, переконання вимагає від співрозмовників великої майстерності, підготовки. Античні діалектики / Зенон, Геракліт / вважали, що світ безперервно рухається, змінюється, але вони не розуміли суті розвитку як виникнення нового необоротного. У філософів різних часів і епох – від античних до класиків німецької філософії було дуже багато справедливих здогадок про діалектику. Але діалектика в її концептуальній формі виникла в культурі пізніше. У вигляді стрункої теоретичної системи вона вперше була представлена у вченні Гегеля, хоча і в суб’єктивно – ідеалістичній формі. Саме як система діалектика являє собою єдність принципів, законів і категорій. Крім цього слід розрізняти два види діалектики – об’єктивну, яка існує і діє в самих речах, і суб’єктивну, яка існує в людському мисленні, як відображення об’єктивної діалектики. Тому діалектика виконує дві основні функції – світоглядну /все змінюється і рухається/ та методологічну, тобто вчить, як ми повинні підходити до пізнання світу /розглядати все з точки зору руху, зміни, стрибків – на відміну від метафізики, яка розглядав все сталим, незмінним. Інертним/. Принципи діалектики – вихідні, об’єктивні за змістом ідеї, які відображають найзагальніші закономірності предмета теорії і водночас виконують методологічну функцію в її побудові. До основних принципів діалектики належать: – принцип розвитку, – принцип об’єктивності; – принцип детермінації; – принцип відображення; – принцип взаємозв’язку. Філософія вивчає універсальні зв’язки. вони становлять предмет діалектики, а формою їх пізнання, фіксації виступають категорії діалектики. В категоріях фіксується знання, риси, відношення, які властиві всьому буттю. Категорії діалектики формуються на відповідних етапах історичного розвитку суспільства. В категоріях діалектики тісно зв’язане об’єктивне знання про відповідну форму зв’язку явищ з формою думки, завдяки якій осягається і обмірковується цей зв’язок. Серед різноманітних зв’язків реального світу філософське пізнання виділило різні типи їх існування . І. Універсальні зв’язки буття, до яких належать такі: категорії діалектики: І.Одиничне і загальне та проміжноособливе. 2.Явище і сутність. 3.Діалектичні закономірності як форма зв’язку. ІІ. Структурні зв’язки буття: І.Частина і ціле принцип цілісності. 2.Форма і зміст. 3.Система елемент структура .Принцип системності. ІІІ. Зв’язки детермінації: І.Причинні зв’язки. 2.Необхідність і випадковість. 3. Можливість і дійсність. 4. Концепція детермінізму і її протилежність – індетермінізм. До основних діалектичних законів належать: 1/ закон взаєм¬ного переходу кількісних і якісних змін; 2/ закон єдності і бо¬ротьби протилежностей; 3/ закон заперечення заперечення. Розглянемо кожен закон окремо. Вивчення закону взаємного переходу кількісних і якісних змін необхідно починати з визначення таких понять як якість, кількість, міра. Якість – це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі є тотожна з буттям визначеність. Дещо, завдяки своїй якості, є те, чим воно є і, втрачаючи свою якість, воно перестав бути тим, що воно є /Гегель/. Якості об’єктивні. Якість виявляє себе через властивість. Різниця між ними відносна. Кількість – це зовнішня визначеність буття, яка вже не є тотожною з буттям. Чистою кількісною визначеністю є число, яке практично не пов’язане з якістю. Незважаючи на це кількість і якість між собою взаємопов’язані, гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається в категорії міри. Міра показує ме¬жу, в якій предмети залишаються якісно визначені. Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається завдяки певним кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до виникнення нової якості. Іде поступове, безперервне збільшення цінності. Безперервне накопичення кількості зупиняється, коли міра вичерпує себе і виникає нова якість. Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається завдяки стрибкам. Стрибки розрізняють за: – характером; – масштабністю; – змістом; – формою їхнього прояву та ін. Характер стрибка обумовлюється специфікою розвитку предмета. За масштабом стрибки можуть бути довгими і короткими, охоплювати цілі епохи і незначні історичні відрізки. За змістом – це перехід в середині предмета, перехід одного якісного стану предмета до іншого. За формою прояву стрибки можуть бути швидкими /типу вибуху/ та повільними. Основний зміст цього закону полягає в тому, що перехід від однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихійно, а закономірно в межах своєї міри. Визначивши таку міру, можна передбачити характер стрибка, його тип і відповідно зреагувати на нього. Закон єдності і боротьби протилежностей – є одним з основних законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам об’єктивної дійсності – боротьбі протилежностей. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять одна в одну, перебувають у стані єдності й боротьби. Єдність, збіг протилежностей означте, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна одну, одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і, взаємодіючи, стикується між собою, вступають у взаємоборотьбу, яка може набирати різних форм. Боротьба протилежностей веде зрештою до розв’язання суперечності, яка є переходом до но¬вого якісного стану. Нові явища, що виникають, набувають нових притаманних їм суперечностей, які і є рушійною силою їхнього розвитку. Боротьба протилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо зміни» що пов’язані з оновленням системи, її внутрішніми структурними і функціональними змінами, перетворення їх в дещо інше, нове, в напрямі ускладнення. Для розвитку характерна інтегративність /накопичення нових ознак на основі синтезу старих /. Саме розвиток є нескінченним і парадоксальним. Вище присутнє в нижчому у вигляді можливості /в хімізмі є можливість виникнення живого, в живому – людини /. Можливість не є небуття, це потенційне буття. В світі ніщо не виникає в силу тільки можливості, все виникає в силу об’єктивної необхідності. В суспільстві перехід від нижчих форм існування до вищих називається прогресом. Прогрес має місце там, де підвищується рівень організації системи, її цілісності, пристосованості до середовища, функціональна і структурна ефективність, генетична пластичність з високим рівнем наступного розвитку. Закон заперечення заперечення – є також одним з основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності. Теза – така форма думки /судження/ в якій щось стверджується. Антитеза – заперечення тези і перетворення її на свою протилежність. Синтез – в свою чергу заперечує антитезу, стає вихідним моментом наступного руху і об’єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх на вищому рівні. Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв’язок, але й перехід від одного стану до іншого, що розвивається на вищій основі. Діалектичне заперечення виступає насамперед як зумовлене суперечливістю самого предмета, як внутрішня неминучість його якісного перетворення. Все реальне має свої внутрішні суперечності, які наростають, загострюються і зрештою досягають такого стану, коли розвиток предмета стає неможливим без їхнього розв’язання. Процес розвитку відношення протилежностей у рамках певної суперечності мав свої етапи: 1/ вихідний стан об’єкта; 2/ роздвоєння єдиного розгортання протилежностей, перетворення об’єкта на свою протилежність /тобто перше заперечення вихідного стану/; 3/ розв’язання суперечності, перетворення цієї протилежності на свою протилежність /друге заперечення роздвоєного стану/, що являє собою нібито повернення до вихідного. В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес – запереченням заперечення. Діалектичне заперечення означає не просто знищення чи механічне відкидання старої якості, а тільки її подолання, зняття, яке включає момент внутрішнього зв’язку зі старим, утримання та збереження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умову подальшого розвитку, можливості нового заперечення. Сутністю закону заперечення заперечення є відображення напряму і форми процесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвитку внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. Він відбиває спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається то позитивне, що було на передніх стадіях розвитку у вихідному пункті та в його запереченні. Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвитку, а виступає як діалектична єдність, в якій переборюються однобічності попередніх стадій розвитку і стверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід у вищу фазу розвитку. Закон заперечення заперечення відображає вихідний характер розвитку, поступовість руху; розвиток, який ніби повторює пройдені вже ступені,. але повторює їх інакше, на вищій базі. Ця форма зумовлена особливостями зв’язку міх етапами в розвитку явища, що виступають як стадії руху внутрішніх суперечностей від їхнього зародження до розв’язання. Остання стадія, стадія розв’язання суперечностей, перебуває в такому зв’язку з вихідною, що вона є ніби поверненням до неї, поверненням старого, але повторенням на новій вищій основі, В об’єктивній дійсності закон заперечення заперечення діє не в чистому вигляді, а прокладає собі шлях через безліч випадковостей. Багатосистемність предметів і явищ вимагає конкретного підходу до аналізу різних умов, суперечностей, тенденцій.

2.5.1. Рання грецька філософія

Філософія, ,

Досократики. Родоначальником ранньогрецької філософії був Фалес /близько 624-547 р. до н.е./ – представник мілетської школи, його небезпідставно вважають першим астрономом. Він вирахував дні сонцестояння та рівнодення, визначив довжину року у 365 діб, прогнозував погоду за зірками, завбачив сонячне затемнення 28 вересня 565 р. до н. е. Фалес відомий також як математик, що довів ряд важливих геометричних теорем. З точки зору Фалеса вода – основа і першопочаток всього сущого. Вода – джерело життя, але було б помилкою ототожнювати воду Фалеса з сукупністю тієї фізичної реальності, природ води, котра тече у річках, наповнює моря та озера. Вода для Фалеса – це не фізична речовина, а початок буття. Вода – це символ життя, його філософська метафора. Тут слід зазначити, що метафоричність філософських понять становить їх характерну рису.
Згідно з поглядами Анаксімандра /бл. 670-546 р. до н.е./ в основі всього сущого не може лежати якась певна субстанція. Ідея “апейрона” /в перекладі з грецької мови “невизначене”, “безмежне”/ не є відходом від конкретно-речових уявлень про перворечовину світу, Ця ідея є конкретно-чуттєвим уявленням про первісний стан буття. Безмежне, невизначене» неоформлене “дещо” утворює першооснову космосу. З точки зору Анаксімандра процес утворення Всесвіту проходить три основні етапи:
– на першому із “безмежного” виділяється “світовий першопочаток”, своєрідний ембріон Космосу;
– на другому відбувається розподіл протилежності початків – вологого і сухого, холодного та гарячого;
– на третьому етапі в процесі боротьби цих початків буття утворюються чотири основні стихії. Це – вогонь /як поєднання гарячого і сухого початків/, повітря /як поєднання вологого і теплого/, вода /вологого і холодного/, земля /холодного і сухого/. В свою чергу із цих основних стихій виникає усе розмаїття конкретних речей.
Ще одним представником мілетської школи був учень Анаксімандра Анаксимен /бл. 585-525 рр. до н.е./. Першопочатком усього сущого, з Його точки зору, вважається повітря. Завдяки повітрю виникає і існує світ. Через те, що повітря має здатність “згущатись” і “розріджуватись”, утворюється вітер, хмари, земля, вогонь. У філософських поглядах Анаксимена є важлива теза про єдність мікро – і макрокосмосу. “Згідно з тим, як душа наша є повітрям і утримує нас від розпаду, так і космос обгортається диханням повітря”. Тим самим людина уподібнюється малому Всесвіту /мікрокосмосу/ такому ж цілісному і різнобічному, як і великий космос /макрокосмос/ -світ в цілому. Людина – це уподібнення світу і існує нарівні з ним. Людина не просто частинка Всесвіту, це єдине буття”, яке рівноцінне Всесвіту в цілому. В тезі Анаксимена повітря, частиною якого є людська душа, виявляється як світова душа /або дух/, завдяки якому космос існує як цілісність. Речовотілесний характер універсального світопорядку буття наочно представлений водою, повітрям, “алейроном”, особливої виразності набуває у філософському вченні Геракліта /бл. 544-483 р. до н.е./, який вбачав першооснову світу у вогні. “Світ єдиний з усього, що ІСН./Є – твердив Геракліт, – не створений ніким із богів і ніким із людей. Він був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає”. В цьому пасажі виражається не тільки світоглядна позиція, але й діалектика розвитку космосу через єдність протилежностей спалахування і закономірного згасання.
Геракліт народився у місті Ефесі, що розташоване у центрі Іонії, він виходець з царського роду, але зрікся престолу на користь свого брата. Два імені затвердились за Гераклітом: “Темний” та “Плакучий”. Перше він одержав за те, що його твори були написані таким способом, що слова утворювали різний зміст при різному читанні. В його творах зміст передавався натяками, був переплетений метафорами та висловами, котрі потребували особливого тлумачення. Так, Діоген Лаертський повідомляв, що Геракліт потурбувався написати книгу таким способом, що зрозуміти її могли лише здібні люди, але іноді в творі своєму він висловлюється так чітко і ясно, що навіть нерозумному неважко зрозуміти і вознестись душею, Ім’я “Плакучий” – затвердилось за Гераклітом в наслідок того, що він оплакував людей, вважаючи, що вони згубно ставляться до себе і ведуть нерозумний спосіб життя.