Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Д. Павличко
«Червоне та чорне». Ці стендалівські тони споконвіку прокладають сповнену мрій та розчарувань стежину нашого буття. Минають роки, засмучені, сумні, овіяні подихом часу обличчя заступають на місця безтурботних, схвильованих дотиком щастя дитячих лиць. Але шляхом турбот та радості, поразок та досягнень йдуть поруч із нами від миті народження до миті смерті два поводирі. Любов та журба. Червоним кольором гарячого серця палають безмежна невичерпна любов матері та дитини, щире кохання наречених, чорним кольором тихо жевріють очі людей під впливом нещастя: болі, хвороби, смерті.
Червоне та чорне. Це поєднання кольорів ще з давніх-давен усвідомлювалось як вираження самої суті людського буття. Тому в усій Україні вишивані сорочки переважно мережать чорним та червоним кольором, кольором радості і смутку, існування та загибелі.
Гаптує дівчина й ридає — чи ж то життя? Червоним, чорним вишиває мені життя.
(П. Тичина)
Щоб пізнати та зрозуміти поета, як радив колись Ґете, треба піти в його країну. Туди, де зростає та міцніє майбутній митець, де формуються його погляди та принципи, що потім обґрунтують настроєність його поезії. Дмитро Павличко народився у підгірському селі Стопчатові:
Сяду я над бором коло хати,
Пальці покладу на сопілчину
Та й заграю про мої Карпати,
ніби серцем трохи супочину.
Західноукраїнські землі щиро наповнені багатовіковими традиціями, що передавалися з покоління в покоління. Тому у вірші «Два кольори» життєвий шлях поета змальовано з використанням суто фольклорних асоціацій, що сприяє простому природному сприйманню. Його рядки, ще й покладені на гнучку, співучу, щиру українську музику О. Білашем, так глибоко хвилюють:
Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами, Сорочку мати вишила мені Червоними та чорними нитками. Мені пісня-вірш «Два кольори» чимось нагадує відому пісню А. Малишка «Рушничок». За змістом вона теж глибоко філософська, в ній теж підкреслюється вся привабливість земних доріг, радості та смутку життя, тобто всього, що становить його велику доцільність, вищий сенс людського існування:
І на тім рушникові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, і вірна любов. Сам Малишко начебто зв’язав червоний колір любові та чорний колір журби зі своїм «Рушничком»: «Отак воно у пісні зацвіло, як склалося. В осінні темні ночі той рушничок попавсь мені на очі, в червоно-чорнім кольорі двійнім землі й пожару, туги й перемоги».
В обох поезіях розкривається ідея того, що саме матір благословляє сина на нелегкий життєвий шлях:
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
переплелись, як мамине життя
Мої сумні і радісні дороги.
Своїй матері, неписьменній селянці, яка мала поетичну обдарованість та прекрасно декламувала вірші «Кобзаря» напам’ять, Павличко присвятив чудові рядки:
Мій біль минався хутко,
Нині знову шовкову ніжну ласку
Твоїх великих рук згадав я, нене.
Червоно-чорний «незнаний шлях». Що зустрів на ньому Дмитро Пав-личко? Справді говорять, що біографія поета — у його віршах. Син простого лісоруба, зрощений шумом зелених смерек та дзюрчанням гірських потоків, тому і життя його — це боротьба за щастя, за справжнє велике кохання, за правду:
Живу, як той гірський потік,
На спокій — ні хвилини.
Дмитро Павличко натхненно змальовує образ коханої, образ жінки-матері, образ ниви, зерна, хліба в своїх збірках «Сонети подільської осені» та «Таємниця твого обличчя». У назві збірки «Таємниця твого обличчя», яка нагадує мені за глибиною інтимних почуттів збірку «Зів’яле листя» І. Франка, сконцентровано зміст вірша, що виступає символом ставлення поета до жіноцтва:
Найдовша з усіх доріг — Дорога твого приходу, Найбільша з усіх таємниць — Таємниця твого обличчя. Кохання ліричного героя Павличкової поезії чисте і щире, а разом з тим — суто земне:
Ти повинна приходити двічі: Сперше — з неба, а потім з землі. Але почуття любові поета тісно переплетено зі ставленням людини
до хліба, до ниви, тобто до твердинь нашого існування. Згадаймо вірш із
«Пахощів хвої» «Коли ми йшли удвох з тобою»:
Але мені тоді здалося, Що то не золоте колосся, Що то любов мою безмежну Стоптали так необережно. Зв’язок людини з землею стає виразом безперервності життя:
Так я відкрив, що полум’я любові Плачі і радощі в моїй душі Все з єдності землі моєї й крові.
(«Земля»)
Червоний колір, який домінує в «Сонетах подільської осені» й «Таємниці твого обличчя» — це колір стиглої пшениці і налитого яблука, колір сонячного променя, а передусім — колір пульсуючої крові.
Нелегкий шлях судився Павличкові. Поет належав до категорії шістдесятників, як і Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч та інші. Саме вони очолювали правозахисний рух 60—70 років нашого століття в Україні, саме вони били на сполох нашої національної самосвідомості. Тому і Павличкова мова виросла на глибокому знанні українських літературних традицій, на осягненні безмежних скарбів літературної спадщини, що залишили нам Шевченко, Франко, Леся Українка, М. Рильський. Вона допомагає нам зрозуміти основні риси української культури. Дмитро Павличко — надзвичайний майстер виразного й самобутнього, багатого на барви й почуття, щирого українського слова, яке лине дзвінко по всій країні. Цим животворним словом, що спонукає людину до нових звершень, підносить у помислах і ділах, робить благороднішою і чистішою, Дмитру Павличкові судилося долею нести вогнище свого таланту людям та вдовж червоно-чорної стежини його життя йдуть поруч із ним два довічні супутники нашого буття — Любов і Журба.