Архів позначки: етногенез

Етногенез і націостановлення українців

Філософія,

Політичні обставини не сприяли в минулому дослідженню етногенезу і націостановлення українців. У радянській імперії історики й етнологи займалися здебільшого дослідженнями етногенезу слов´ян, тобто надетнічної культурної спільності (не спільноти). Твердження, що принаймні східнослов´янські нації (білоруси, українці, росіяни) в минулому утворювали одну «народність», було пов´язане з ідеологією, метою якої було знищення націй заради творення особливої «радянської нації». Тому наголошувалося на культурній однорідності якщо не всіх, то принаймні східних слов´ян (українців, білорусів, росіян), із відповідним ігноруванням фактів, що цьому суперечили. Такий підхід одержав підтримку також у культурно-структуралістських дослідженнях (В. Іванов, С. Токарев, В. Пропп та ін.). Структуралізм методологічно зорієнтований на знаходження шляхом порівняння універсальних структур (спільного), моделей, архетипів, а не індивідуалізації та входження в самобутні культурні світи.

Тенденція наголошувати на культурній однорідності та нехтувати культурною різноманітністю простежується, зокрема, в поясненні культури Київської Русі. Твердження про існування культурно однорідної давньоруської народності було підняте на рівень офіційної догми: її захищало немало вчених, залишаючи поза розглядом відмінності у релігійних віруваннях, звичаях, побуті, способах соціальної організації в різних регіонах Київської Русі (де були дуже сильні племінні відмінності). Таке твердження частково було наслідком ототожнення держави з культурною спільнотою. Відповідно до факту існування однієї «офіційної» культури (зокрема, однієї писемної мови) робили висновок про етнокультурну однорідність на великій території давньоруської держави. Проте всупереч офіційній ідеології деякі українські історики, археологи, етнографи вказували на факти етнокультурної різноманітності Київської Русі, а також чинники, які відіграли важливу роль у формуванні нової культурної цілості — української етнічної нації.

Формування європейських націй відбувалося у XIII—XVIII ст. Визначення хронологічних меж націостановлення містить елемент умовності, що залежить від того, яку частину етногенези включено в націогенезу. Має значення і те, як відбувається націостановлення: інтенсивно чи повільно, з перервами чи безперервно, як впливали на нього зовнішні чинники. Становлення української нації відбувалося повільно, переривалося й ускладнювалося зовнішніми втручаннями.

Націостановлення українців, як і будь-якої іншої нації, не можна пояснити без розгляду етногенези, етнічних процесів, що тисячоліттями тривали на теренах, де сформувалась українська нація. Певну роль у цьому процесі відіграла консолідація племен і племінних союзів Київської Русі. Очевидно, це відбувалося під впливом адміністративних і політичних чинників (провідна роль полян-росів, феодальна роздрібненість тощо). Важливе значення мав адміністративний чинник у литовський період і за гетьманської адміністрації. Однак його роль у націостановленні українців була значно меншою, ніж при формуванні європейських націй чи російської. Це зумовлено епізодичним і короткочасним існуванням Української держави від розпаду Київської Русі аж до 90-х років XX ст. Унаслідок цього процес становлення української нації не може вважатися завершеним і сьогодні (не подолані наслідки російської асиміляції). У певні періоди особливо важливою була роль релігійного чинника, наприклад у протистоянні польській асиміляції.

Особливість націостановлення українців полягала в тому, що державницька і культурна еліта, яка відігравала провідну роль у формуванні багатьох націй, в Україні періодично асимілювалася чи знищувалася. Це дало підставу І. Лисяку-Рудницькому стверджувати про демократичний, а не елітарний спосіб формування української нації (називати її «неісторичною»). Добре розвинута українська етнокультура, носієм якої виступав народ, давала змогу протистояти асиміляції тоді, коли культурна еліта значною мірою піддавалась асиміляції. Однак це не означає, що становлення української нації відбувалося без провідної ролі культурницької еліти, адже без неї цей процес був би неможливим.

На формуванні української нації суттєво позначився геополітичний чинник: сусідство степу вимагало високої демографічної мобільності, колективних зусиль самозахисту тощо. Важливою була і роль професійної культури. Однак творці української культури, яким завжди було притаманне усвідомлення своєї місії (захищати, розвивати й утверджувати українську самобутню культуру як основу національного буття), внаслідок перебування українців у межах чужих держав діяли в несприятливих умовах. Особливо важко давалось це в умовах Російської та комуністичної імперій, з їх нетерпимістю до вільнодумства, шовінізмом як складовими офіційної ідеології. Найпоказовішим щодо цього є геноцид української інтелігенції у 30-ті роки XX ст. Національно свідомих українських діячів культури, освіти, науки і філософії було небагато, оскільки служіння українській культурі, захист української нації потребували жертовності. Їх вплив на масову свідомість був обмеженим, бо така діяльність блокувалась силами, вороже налаштованими до становлення української нації. Усе це спричинило ослабленість масової національної свідомості українців, ознаки несформованості української нації відчутні і в сучасній Україні.

Проблема етногенезу слов’ян

Історія

Етногенез (від грецького «етнос» — плем’я, народ, «генезіс» — походження, виникнення) — процес формування народності. Відомо, що український народ походить від східної групи слов’ян. Історики, етнографи, археологи, мовознавці, що вивчали процес формування слов’янської народності, виявили факти, які підтверджують безперервність культурного розвитку праукраїнців від часів трипільської культури. Тобто деякі племена предків українців жили на теренах сучасної України з часів енеоліту й частково вціліли всупереч численним вторгненням войовничих кочовиків. Етногенез слов’ян проходив у формі змішування і злиття споріднених, сусідніх автохтонних (місцевих) племен і з включенням у цей процес мігрантів — переселенців.
Більшість дослідників визнають за прабатьківщину слов’ян територію між середнім Дніпром, Прип’яттю, Карпатами і Вислою. Отже, до праслов’янських зазвичай відносять більшість археологічних культур, які сформувалися між Дністром, Одером, Прип’яттю і Північним Причорномор’ям від часів енеоліту. Це дає можливість зрозуміти, завдяки чому в середині I тис. н. е., напередодні утворення першої східнослов’янської держави — Київської Русі, на українських землях вже мешкав народ з давніми традиціями, віруваннями, звичаями, з високим рівнем розвитку матеріальної культури (табл. 4).
Таблиця 4
Найвідоміші археологічні культури праслов’ян

Тшинецько-комарівська Близько XVI— X ст. до н. е. Північний захід і Правобережжя
Білогрудівська Близько XIII—XII ст. до н. е. Лісостепова смуга Правобережжя від Збруча до Дніпра
Лужицька Близько XIІ—XI ст. до н. е. Північне Прикарпаття
Голіградська (культура фракійського гальштату) Близько X—VІІ ст. до н. е. Північне Прикарпаття, Буковина, Західне Поділля
Чорноліська Лісостепова частина між Дніпром і Дністром
Висоцька Близько X—VI ст. до н. е. Невеликий простір вододілу між Західним Бугом, Дністром і Стиром
Зарубинецька III ст. до н. е.— II ст. н. е. Лісові райони Верхньої Наддніпрянщини, Подесення та Поділля
Черняхівська III—V ст. н. е. Лісостепова й частково степова частини
Празько-корчацька V—VII ст. н. е. Північно-західна частина
Пеньківська Середнє Подніпров’я, Лівобережжя Дніпра, Південне Побужжя
Колочинська Невеликий простір північно-східної частини

На рубежі нової ери слов’яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони розселилися на території від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від річки Прут, Карпатських гір, річки Західний Буг на заході до річки Дон і верхів’я річки Волги на сході. Перші письмові згадки про слов’ян містяться у творах римських авторів I—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, які називають їх венедами. У середині I тис. н. е. почалося розселення слов’ян на північний схід, південь і південний захід. Загальнослов’янська спільнота розпалася на три гілки: східну, західну (майбутні поляки, чехи, словаки, лужицькі серби) і південну (майбутні серби, хорвати, словенці, болгари, боснійці, македонці, чорногорці). Східна гілка слов’ян у свою чергу поділилась на три частини: південнозахідну, західну і північно-східну — відповідно, майбутні українці, білоруси й росіяни. На сьогодні слов’яни є найчисленнішою групою споріднених за походженням народів Європи.