Архів позначки: еміграція

ОРИГІНАЛЬНІСТЬ СВІТОСПРИЙМАННЯ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ (За повістю «Старший боярин»)

11 клас, Твори з української літератури, , , , , , , , , ,

Тодось Осьмачка — досить оригінальний письменник доби Розстрі­ляного Відродження. Його дивовижна доля вражає сучасного читача. Блискуча літературна кар’єра… Арешти… Допити… Психічний злам…

Божевілля… Еміграція… Поневіряння… Гнаний чорним демоном страху, Ось­мачка не знав спокою ні вдень, ні вночі. На мою думку, цей нетиповий пси­хічний стан автора сприяв створенню повісті «Старший боярин».

Читаючи повість Т. Осьмачки, іноді не розумієш, де шукати грань між реальним і міфічним. А чи є вона взагалі у «Старшому боярині»? Чита­чеві слід «ввімкнути» всі механізми своєї уяви, аби збагнути світ художніх образів Т. Осьмачки. Герої повісті ніби розділені на два табори. У першо­му, представленому Маркулою Пузанем і Харлампієм Пронем, зосере­джені люди з нечистим сумлінням, які прагнуть зруйнувати «селянсь­кий рай», а тому автор сприймає їх як нечисту силу, бо зраджувати рідний народ, на думку Осьмачки,— це все одно, що продавати душу чортові. Інші ж герої — Гордій, Варка, отець Діяковський, Горпина Корецька, члени «Першого куреня вільних українців» — сповідують такі моральні цінності, як добро, правда, справедливість, милосердя. Усі вони інтуїтивно прагнуть бути рівними, а тому негативно ставляться до будь-якої влади. Але разом з тим Т. Осьмачка стверджує, що, незважаючи на ідейно-політичні обставини, українець завжди тягнеться до прекрасно­го. Тому автор разом зі своїми героями милується звуками української пісні, народженням світанку, золотим сяйвом сонця, яке випромінює життєдайну чисту енергію.

Т. Осьмачка у повісті «Старший боярин» намагається знайти відповідь на питання: що може врятувати людину від самотності та мізерності? А ві­дповідь проста: любов, тільки любов! Саме вона з’єднує Гордія і Варку, вир­вавши її з монастиря, а його — з розбійницького гурту. Тому щастя для Ось-мачки — це кохати і бути коханим.

Але не лише завдяки коханню жевріє вогник щастя в душах Осьмач-чиних героїв. У повісті автор досить вдало показав зв’язок між людиною та її господарством. Коли гине одне — гине й друге. Саме тому знищення садиби священника він порівнює із зруйнуванням Києва татарами. Пронь добре знав психологію українців, тому його програмою було довести Ук­раїну до зубожіння та руїни. Зубожіє Україна — сини й доньки її підуть в небуття.

Отже, для світосприймання Т. Осьмачки характерні міфологічне, де­монологічне мислення, віра у всепереможну силу кохання, утопічне ба­чення України як «селянського раю», де всі матимуть рівні можливості для розвитку своїх найкращих рис.

Василь Барка (1908-2003)

Біографії письменників, , , , , , , , , , , , ,

Василь Костянтинович Барка (справжнє прізвище — Очерет) народився у селі Солониця біля міста Лубни на Полтавщині 16 липня 1908 року. Батько після поранення на фронті Першої світової війни змушений був продати ділянку землі й переїхати до Лубен. Василь почав вчитися в духовному училищі («бурсі»), котре після революції було реорганізоване на «трудову школу». 1927 року він закінчив педагогічний технікум за спеціальністю учитель фізики і математики і виїхав на роботу до шахтарського селища Сьома Рота (нині м. Нижнє). 1928 року В. Барка виїхав з України на Північний Кавказ і вступив на українське відділення філологічного факультету Краснодарського педагогічного інституту, який і закінчив 1931 року.
1930 року в Державному видавництві в Харкові вийшла перша збірка поезій «Шляхи», а 1932 — друга збірка «Цехи». Після згортання «українізації» Кубані В. Барка викладав зарубіжну літературу в Краснодарському педагогічному інституті, працював співробітником художнього музею. 1940 року в Москві захистив кандидатську дисертацію на тему: ««Божественна комедія» Данте: (Політична теорія, гуманізм, риси стилю)». З початком війни вступив до «народного ополчення». У серпні 1942 року він був поранений і потрапив в оточення. Працював коректором у газеті «Кубань», а потім як «остарбайтер» був вивезений до Німеччини. Після закінчення війни потрапив до таборів «Ді-Пі», залишився в еміграції. З 1950 року мешкає у США: до 1970 р.— у Нью-Йорку, з 1970 — у містечку ґлен Спей. Помер В. Барка 11 квітня 2003 р. у містечку Ліберті (США).
В. Барка є автором збірок поезій «Апостоли» (1946), «Білий світ» (1947), «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан І» (1959), «Лірник» (1968), «Океан ІІ» (1979), «Океан ІІІ» (1992), роману у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981), прозових романів «Рай» (1953) та «Жовтий князь» (1963), епічної поеми «Судний степ» (1992), драматичної поеми «Кавказ» (1993), збірок есеїв та ін. Переклав «Короля Ліра» Шекспіра, «Божественну комедію» Данте, «Апокаліпсис».
Для творчості В. Барки характерне поєднання широкої ерудиції та християнського духовно-містичного світосприйняття. У романі «Жовтий князь» автор виділяє три плани зображення.
1. Реалістичне змалювання трагедії родини Катранників і масової загибелі українських селян у 1932—1933 роках.
2. Психологічний: показ змін, які відбуваються в душі людини під впливом голоду.
3. Метафізичний або символічний план боротьби світлих християнських начал із темними (інфернальними) силами зла, яких у романі уособлюють образи «Жовтого князя» (Сатани) та його слуг — Сталіна, Отроходіна, Шікрятова та ін.

Улас Самчук (1905-1987)

Біографії письменників, , , , , , , , , , , , ,

Улас Олексійович Самчук (справжнє прізвище — Данильчук) народився 20 лютого 1905 року в селі Дермань на Рівненщині. Батьки — Олексій (1869- 1936) та Анастасія (1877- 1933) — були заможними селянами. Із п’ятьох дітей вижив лише він.
У. Самчук закінчив спочатку сільську школу в селі Тилявці, потім Дерманську двокласну школу при семінарії та Крем’янецьку гімназію ім. Стешенка. 7 березня 1927 року він був мобілізований до польської армії, служив у Західній Польщі, звідки 23 серпня 1927 року дезертирував до Німеччини. У. Самчук опинився у місті Бойтен, три місяці працював бендюжником, учителював у родині директора місцевої гімназії, пізніше переїхав до міста Бреслау (нині — Вроцлав), де почав відвідувати лекції в місцевому університеті. 1929 року У. Самчук залишив Німеччину і переїхав до столиці Чехословаччини Праги, де завершив своє навчання в українському вільному університеті (1929- 1931).
З 1929 року У. Самчук плідно співпрацює зі львівським «Літературно-науковим вісником», часописами «Самостійна думка» (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін) та іншими. У цей час письменник розпочинає працю над епопеєю «Волинь». Перша книга під назвою «Куди тече та річка» з’явилася 1934 року, два наступні томи: «Війна і революція» та «Батько і син» були написані упродовж 1935- 1937 років. Паралельно з працею над «Волинню» У. Самчук написав ще два романи, присвячені українському селу: «Кулак» (1932) і «Марія» (1934).
Восени 1938 — весною 1939 року У. Самчук як кореспондент брав безпосередню участь у проголошенні Закарпатської України під проводом Августина Волошина. Після поразки цієї відчайдушної спроби самостійного державного будівництва письменник потрапив до угорської тюрми, звідки йому майже чудом вдалося вислизнути. Наслідком цих вражень став роман «Гори говорять».
З початком агресії фашистської Німеччини проти Радянського Союзу У. Самчук, не полишаючи надії на розбудову Української Самостійної Держави, нелеґально перетнув кордон у липні 1941 року і прийшов до Львова. Пізніше він став головним редактором рівненської газети «Волинь». За публікацію 23 березня 1942 року статті «Так було і так буде» У. Самчука заарештували. Внаслідок втручання колишніх приятелів (ще з часів перебування його в Німеччині) письменника через місяць звільнили. Після виходу з тюрми він продовжує друкуватися в різних, переважно українських, виданнях.
З 1943 року У. Самчук перебирається на захід: Львів, Польща, Німеччина. Після закінчення війни письменник опинився в таборах «Ді-Пі», де був обраний головою Мистецького українського руху (МУР) — організації українських митців-еміґрантів, до якого серед інших входили Василь Барка, Іван Багряний, Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов. Там же вийшов друком автобіографічний роман «Юність Василя Шеремети» (1947) та перша частина нового роману-епопеї «Озі» під назвою «Морозів хутір» (1948). (Другий том епопеї — «Темнота», виданий в Америці 1957 року, а третій — «Втеча від себе» — 1982 року в Канаді).
23 вересня 1947 року У. Самчук виїхав до Канади, де в Торонто провів останні сорок років життя. У цей час він став одним із засновників Об’єднання українських письменників «Слово» 1954 року. З-під пера письменника вийшли романи: «Чого не гоїть вогонь» (1959) про боротьбу УПА на Волині, «На твердій землі» (1967), «Слідами піонерів» (1980) про життя українських переселенців у Канаді та США. У. Самчук пише також спогади, присвячені передусім рокам Другої світової війни: «П’ять по дванадцятій», «На білому коні», «На коні вороному», «Планета Ді-Пі» тощо.
Помер Улас Самчук 9 липня 1987 р. в Торонто, похований на цвинтарі церкви св. Володимира канадського містечка Київ.
Твори У. Самчука написані в кращих традиціях європейської реалістичної прози, для яких характерні масштабність і багатоаспектність охоплення дійсності, глибоке розкриття психології персонажів. Письменнику вдається поєднати публіцистичність оповіді з поетизацією селянського життя.