І знов відчується, що світ — Одно безкрає вдома, Що ти живеш, що всесвіт є, Що ти його частинка, Що білий голуб розстає У небі, як сніжинка.

М. Рильський. «Зимові записи»

Людина — це витвір природи, а природа теж завдячує людині за її бе­режне ставлення до неї. Зразки пейзажної лірики можна зустріти у багатьох поетів різних часів і народів. Але так поєднати людину й природу, так глибоко знати її, бачити її найтонші нюанси могло не так уже й багато людей. До таких митців можна віднести М. Т. Рильського.

«Мене захопила його глибоко поетична душа, величезна ерудиція, не­вичерпна любов до всього благородного, нового»,— писав видатний ли­товський поет Антанас Венцлова. А румунський поет Віктор Тульбуре у вірші «Максимові Рильському» проголошує:

В поезії твоїй знайшов я хліб. І пахощі трояндового цвіту.

Дійсно, багатогранна творчість М. Рильського зумовлена й надихана трепетною любов’ю до всього справді прекрасного на землі — рідної Ук­раїни, всього світу, до людини, мистецтва, природи, краси.

Ще у збірці «На білих островах» (1910 р.) п’ятнадцятирічний юнак з палкою любов’ю до природи рідного краю описує і повернення з вирію журавлів, і схід сонця:

Цілуйся з вітром, з небом, світом, Блакитне озеро моє, Хвилюйсь, не спи, не замерзай І хвилями ясними грай.

(«Блакитне озеро»)

Саме це реалістичне бачення української природи зачарувало тоді ба­гатьох читачів маленької збірки.

Як точно передає поет настрій людей через природу у вірші «Яблука доспілі». Нерозділене кохання — і «поля жовтіють, і синє небо», і благо­родство людей, які вміють прощати:

Вміє розставатись той, хто вмів любить.

Гасне кохання, і природа теж імпонує настроєві героїв. Поезію висо­кого філософського роздуму Максим Рильський органічно поєднує з ве­ликою поезією праці. Буденні події розкривають у розповіді поета свою животрепетну душу:

Весною ми їздили в поле Візком однокінним старим. Котилися вруна поволі, Гаї зеленіли, як дим,—

починається важкий день орача. Та ввечері в серці зростало відчуття добре виконаної роботи: «І стомлені душі зливались з живою душею землі».

Відчуваєш величезну насолоду, читаючи цикл «Чотири вірші». Пей­зажні картини М. Рильського не безлюдні. Радість буття поет бачить у з’єднанні людини з оновленою землею:

Все тобі, медова земле, Все тобі, моя країно,

Де смуглява ходить праця По оновлених полях!

Творчість М. Рильського багатожанрова, але він завжди залишається ліриком, у природі бачить свою душу:

Поле чорніє. Проходять хмари, Гаптують небо химерною грою. Пролісків перших блакитні отари… Земле! Як тепло нам із тобою!

Саме так, єдине ціле — природа-земля і людина.

Навіть ім’я коханої він порівнює з витвором природи — квіткою:

Як запах фіалки в осінній імлі, Як пісня дівоча в снігах і завії, Зорею сіяє над смутком землі: Марія.

І у грізні роки Вітчизняної війни поет-громадянин своїм палким сло­вом доводив свою любов до рідної землі, бо аксіома те, що хто любить природу рідного краю, той патріот своєї рідної землі. У поемі-ораторії «Слово про рідну матір» природа персоніфікована, вона діє, бореться з ворогом:

Гримить Дніпро, шумить Сула, Озвались голосом Карпати, І клич подільського села В Путивлі сивому чувати. Чи словом зборкати орла? Чи правду кривді подолати?

Цими риторичними запитаннями автор стверджує, що ніколи фаши­сти не будуть володіти красотами України. У 1957 році виходить збірка «Троянди й виноград», яка була відзначена найвищою нагородою.

Герої віршів — люди праці, що «в творчість перейшла». Вони люб­лять натхненний труд на благо Вітчизни, чудову природу рідного краю, вони закохані в квіти, пісні і музику.

Показовим є вірш «Лісник». Звичайна людина, але все-таки і незви­чайна, бо закохана у природу, не може бути до неї байдужою. У лісі він щеплює дикі груші з культурними живцями, хоч це і не його обов’язок, але він знає, що через деякий час ці дерева принесуть користь, будуть радувати своїм цвітінням людське око, і «плоди пахучі зірвуть наші діти». Усе це він робить безкоштовно, але це радує його душу.

Вірш «Розмова з другом» написаний трохи раніше (1954 р.), але про­йнятий духом збірки «Троянди й виноград».

Природа — це мати, яка дає щедрі матеріальні й духовні дари людині. Розмова з другом-лісом — це промовиста деталь громадянської позиції автора і його закоханості у природу як людини-лірика, високовихованої людини з тонким душевним настроєм:

Ліс зустрів мене як друга

Тінню від дубів крислатих,

Смутком білої берези,

Що дорожчий нам за радість,

Кленів лапами густими,

Сосни гомоном одвічним,

Срібним шемранням осик.

Яка неймовірна спостережливість, любов до природи. І природа лю­дині відповідає тим же, бо вони друзі.

Більше сорока років цьому віршеві, а як злободенно він звучить сьо­годні, бо природа-матінка настільки сплюндрована, засмічена, що, мабуть, прийшла вже їй пора помститися за зло, заподіяне людьми. І якби кожен господарник, кожна взагалі людина прагнула перетворити нашу землю в прекрасне і затишне житло, то було б як у поета:

Ми нові гаї посадим, Щоб земля була весела, Як веселе птаство в лісі, Як веселі дерева.

В інтимній, пейзажній, громадянській ліриці М. Рильський завжди вірний своєму кредо: природа — це життя, це насолода для людини, тому й треба натхненно працювати в усіх галузях, щоб віддячити їй за щедрі дари.

І хочеться закінчити твір словами поета:

Ми працю любимо, що в творчість перейшла, У музику палку, що ніжно серце тисне. У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград, красиве й корисне.

Хай буде так у нас сьогодні, хай буде так і у майбутньому, нехай люди повернуться обличчям до найнеобхіднішого у житті — природи і зроб­лять все можливе для її збереження.