Народні стереотипи — це уява та переконання щодо інших груп, які мають свою характеристику та оцінку. Вони показу­ють теперішню позицію народу відносно інших країн, з якими постійно змінюються стосунки.

Стереотипи інших народів тісно пов’язані з оцінкою своєї держави чи народу, а також із баченням своєї народної ідентифі­кації. Народні стереотипи реагують на різниці, які існують між «нами» та «ними», на поняття опозиції та конфлікту. Інших ми можемо уявляти собі і як ворога, і як приятеля. Це означає, що бачення інших народів пов’язане передусім не з реальними фак­тами, а зі своєю народною самоідентифікацією. Отже, стереотипи не є правдивою оцінкою інших осіб.

Тепер варто докладно проаналізувати автостереотип українця, тобто стереотип самого себе і своєї нації. Польський дослідник Рябчик, уважає що самооцінка ніколи не відповідає істині, бо об’єктивна картина свого народу великою мірою абстрактна, мін­лива і неможлива для чіткого окреслення. Автостереотип також не помилка, бо впливає на поведінку і думання свого народу, який несвідомо підтверджує висловлені очікування. Найчастіше стереотип свого народу складається, перш за все, з позитивних рис, і меншою мірою — з негативних. Наприклад, поляки вважа­ють англійців скупими, себе ж — ощадними; українці вважають росіян — за лінюхів, а себе за повільних. Із застереженням і дис-тансом — американці ставляться до азіатів, наголошують на сте­реотип «азіатської жорстокості» і «експансії зі сторони іншого світу». Звичайне стереотипне думання не є загрозою у відкритих державах, де є вільний обіг інформації, дотримання цінностей демократії, свідомість права, пріоритет прав людини і високий рівень освіти та культури.

Народ є історично-культурною категорією, формується зав­дяки довготривалій інтеграції багатьох різних племен. Існування народу як спільноти є суспільним фактом і витвором свідомості: на формулювання народу впливають об’єктивні чинники: еко­номічні, культурні, політичні, а також ставлення окремих осіб до своєї землі, переконання у спільному походження, почуття спільної історії, позитивна самооцінка, свідомість спільних інте­ресів, бажання мати незалежну державу. У такий спосіб народ наближується до своєї батьківщини. Становлення народної само-ідентифікації свідчить про зрілість народу. Варто наголосити, що на формування народної тотожності великий вплив має розвиток мови, друкування літератури цією мовою, спільно пережита істо­рія. Це зміцнює бажання творити свою сильну державу. Свідо­мість приналежності до своєї держави дуже важлива. «Здорова» держава повинна дати людині гідність, почуття безпеки, почуття своєї вартості, гордість, високий рівень культурної і релігійної спадщини. Основою Батьківщини є народ, свідомий своєї історії, який відчуває зв’язок зі своїми попередніми поколіннями і має бажання у майбутньому продовжувати розвиток своєї Батьків­щини. Наступним елементом Батьківщини є її територія, яка історично належить народу. Загроза втрати своєї землі є чин­ником, який веде до дій політичних — наприклад, до боротьби за свою незалежність, інтенсивного культурного розвитку. Бать­ківщина вміщає в собі спадщину культури, вона є джерелом буття народу, із чим пов’язана мова, а також історія, яку переказуємо від покоління до покоління. Історія — це пам’ять народу, тому знищити історію — це те саме, що позбавити людину пам’яті. Народ, який втрачає свою історію, втрачає свою самоідентифіка-цію. Варто наголосити, що сам народ, сама територія, державна структура чи культура не є ще батьківщиною — але всі ці компо­ненти, а найважливіше культура народу разом творять батьків­щину. Є багато українців, народжених за межами України, однак вони вважають її своєю вітчизною, є також багато неукраїнців, які мешкають в Україні, але ототожнюють себе з українською культурою і традицією, вважають Україну своєю батьківщиною. Почуття приналежності до своєї вітчизни опирається, передусім, на знанні і сприйнятті своєї культури (О. Козанкевич; 529 сл.).