Завдання: написати переказ опису степу. Степ!..
Товаришу ти мій, друже мрій моїх і прогулянок, як я тебе любила, як тобі вірила — то чому ж ти мене зрадив?
Я знаю, ти завжди буваєш різним — чарівним і неповторним, але завжди, завжди був незрадливим.
То чому ж ти мене зрадив?
Я знаю, ти змінюєшся не лише протягом року — весною, влітку, восени чи взимку,— ай протягом дня. Бо вранці ти легкий, свіжий, як щойно вмите гарненьке дитинча, прохолодно-вологий, росяний і м’який, а вдень — спекотний, важкий, стомлений, як припорошений пилом далеких доріг мандрівник, а увечері ти знову умиротворений, спокійний, наче мудрий і ґречний діде.
У сонячний день ти один, у хмарний — зовсім інший.
Таким же різним ти буваєш у вітровії і тишу, у спеку і в дощ чи в гримкотливу чорно-сизу грозу. Ти неоднаковий буваєш і залежно від того, з якого місця на тебе дивитися. Бо з пагорба чи кряжа ти зовсім не такий, коли на тебе дивишся з долини. І, напевне ж, іншим ти буваєш для птахів, котрі дивляться на тебе із блакитного чи грозового піднебесся…
Многоликий і незбагненний степ!
Різний ти, але не вірила, не відала, що станеш ти ще й зрадником зрадливим, що заманиш мене у свої глибини, звідки, як із дна морського, вже немає вороття.
Ганялися колись за мною фракійські волоцюги, яких чимало переходить Істр і тиняється тут з надією поживитися, ганялися, але ти, степ, порятував мене тоді. Не віддав людоловам, захистив, заховав мене у глибокій балці. Я тоді навіть батькові не сказала, інакше б і за місто не велів виходити. То чому ж ти тепер зрадив, чому тепер віддав мене людоловам?
Ніщо так не любила Ольвія, як степ.
З ранньої весни і до пізньої осені бувала вона в степу.
Тільки зникне біла зимова ковдра, як вона вже мчала батьковим конем за місто. І хай ще по балках і яругах ховається сніг, ще на горбах парує земля і всюди жебонять струмки, а степ уже дихає свіжістю, і вітри його — манливі й тривожні. І на душі тоді неспокій, і кудись тебе тягне, а куди — сама не збагнеш. По весні степ жовтувато-бурий від торішнього сто-колосу безостого. Він наче пробуджується зі сну, розплющує свої вологі очі.
А вже з кінця квітня рівнини стають барвистими і на бурому тлі степу то там, то тут темніють фіолетові озерця. Під’їдеш ближче — тисячі квіток, як ніжні дзвоники, схиляють головки, і здається, війне вітер — і ось-ось задзвенять безмежні рівнини.
А виберешся з міста ще через день-два, і він уже інший — золотисто-жовтий. То буяє першоцвіт весняний.
А ще через день заблакитніє фіалка, неначе шматки весняного неба впадуть на рівнини.
А в тиху і сонячну днину відкриє свої квіти горицвіт весняний, і степ наче в золото вбирається.
— Гори, гори, цвіт!..— сміється дівчина, і здається, що степ і справді горить, палахкотить жовтим вогнем.
А вже на початку травня степ вбирається в зелені шати. І тоді від краю і до краю — смарагдове море, у якому то тут, то там квітне жовтозілля, синьо спалахує волошка… Пішов у ріст тонконіг, та так дружньо, так рясно, що кінь бреде немов земним шумовинням…
(492 сл.) (Б. Чемерис)