Образ твій, немов із міді литий, У вічність перейде.
(55 сонет)
«Сонети — це ключ, котрим Шекспір відкрив своє серце». Гм! Хоч це й не входить у правила написання твору, хочу зразу не погодитись із висловом У. Вордсворта. Сонети Шекспіра були, є і залишаються великою таїною поета — його серця, його кохання, його життя. І таїна ця не тільки в тому, кому були присвячені безсмертні поетичні рядки, хто ця «смаглява леді» і «юнак блакитноокий». Можливо, і знайдуть вчені справжніх прототипів — адже чим далі від епохи, тим простіше це встановити (іронізую, вибачте). Але таїна в тому, чому сонети Шекспіра приваблюють нас, людей ХХІ століття? Значить, про справжнє, чисте, загальнолюдське писав творець, коли і зараз це так хвилює. Значить, зумів прокласти стежинку від свого до нашого серця. Спробую пошукати ключ.
Шекспір почав писати сонети у ранній період своєї творчості — перший період, який прийнято називати оптимістичним.
Шекспір бував частим гостем у замку графа Саутгемптона. Тут чарували око картини Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело, линула музика італійських композиторів, звучали сонети великого флорентійця Петрарки. Душа прагла чогось високого і прекрасного — чому ж не випробувати себе у жанрі сонета, адже в чотирнадцяти рядках цього вірша може вміститися всесвіт!
Шекспір не терпів манірних писань, йому не подобалося, коли поети оспівували штучне кохання і красу: адже поряд існувало земне, реальне прекрасне. Спочатку Шекспір писав сонети, які читав тільки найближчим друзям, тому вони довго не друкувалися.
Дві основні теми розвиває Шекспір у своїх сонетах: тему дружби і тему кохання.
Не хотілося б вдаватися до ключів, які відкриють дверцята з відповіддю: хто ті люди, про яких пише Шекспір, чи існували конкретні особи, чи це витвір фантазії поета?
Хочеться взяти ключ від інших таємничих дверей: «Що є для Шекс-піра дружба і кохання? Яким потрібно бути, коли кохаєш і коли дружиш?», коли ти «зневажений і долею, і людьми»?
Як радісно читати, що дружба — це найбільший дарунок долі. І я вигукую вслід за Шекспіром:
Я промінять ніколи б не хотів Твою любов на славу королів.
Ці кінцеві рядки 29-го сонета потрібно знати кожному, хто хоче бути справжнім другом!
Ліричний герой сонетів вміє бути благородним: його найкращий друг забрав у нього кохану, але він не сердиться (хіба що трохи побурчав), він уміє прощати. Його любов — «це зірка провідна» (сонет 116), «розлуки час — зимою був мені.» (сонет 97). Шекспір постійно намагається бути правдивим, навіть у коханні він не перебільшує своїх почуттів:
Мою любов хвалити не годиться,— Вона не крам, що продають в крамницях.
(Сонет 21)
Спочатку дивує своїм змістом сонет 130 — здається, що Шекспір не хоче гарного слова сказати про жіночу красу.
Але знайдено ключ! Кохана — це справжня земна жінка, вона така, як і будь-хто, але вона кохана, тому наймиліша від усіх красунь. Можливо, це непоетично:
…не білосніжні пліч її овали, Мов з дроту чорного коса густа,
але «смаглява леді» прекрасна своєю природною красою!
І все ж вона — найкраща поміж тими, Що славлені похвалами пустими.
Пройшли віки, змінилися люди, стали іншими смаки й ідеали, а сонети Шекспіра хвилюють і досі. Бо вічними є щирість людських почуттів, справжня дружба і щире кохання. Це і є, певно, той ключ, яким можна відчинити двері, за якими живе «вічна таїна» сонетів Шекспіра.