Завдання: переказати ту частину тексту, де розповідається про побудову собору.
Собор стояв посеред снігів у холодній білій самотизні. Воз-носився рожево під саме небо, і низькі хмари черкали об найвищу баню, заплутувалися безпорадно поміж бань нижчих, умить зупинялися у своєму бігові, і тоді видавалося, ніби починає летіти понад землею самий собор, і суцільна його дивна рожевість заступалася жовтістю від кованого золота, яким покрито було бані, й увесь собор зненацька засвічувався, мов щільник, повний меду, і в найпохмуріших душах ставало ясніше від того видовища.
А будовано ж його в поспіху, так ніби споруджувався храм для упокорення й ув’язнення духу людського. Вергали камінь, тягли дерево, везли плінфу — все те підняти треба було вище й вище, зчепити в невидимі для невтаємниченого ока сув’язі, з нічого вичарувати небачене, з сум’яття народити гармонійність. Камінь і заправу носили на барках. Дерев’яних риштовань не ставлено, бо тоді б не було підступу до стін тим незліченним тисячам люду, що прагнув підставити рамена свої під тягарі. Майстри каменю зависали в дерев’яних гніздах довкола стін, стояли густо на самих навершях будови, їм подавано все потрібне журавлями, блоками, крутилками, стосовано не тільки ручні, а й великі кола, порушувані ногами. Князь квапив своїх будівничих. Не працювали тільки в день Різдва, в інші ж дні були в роботі при вогні з вечора до другої сторожі, а зрання, починаючи зі сторожі четвертої. Будівничі відплачували князеві за поквап своїм високим умінням знущатися над князівською казною, так що доводилося Ярославові вдаватися по допомогу до бояр, і купців, і навіть до простого люду, з якого перед тим зідрано все, що тільки вдалося зідрати силою. Про-
сив князь про пожертви, і тоді несли хто що міг, а ще залежно від того, хто який гріх чи яку провину хотів спокутувати перед новим невідомим, але всемогутнім, як мовлено повсюдно, Богом: несли золото й срібло, зброю, прикраси, несли хто корець жита, хто порося, хто пару курей, хто десяток яєчок. Все приймалося, тут-таки коло будованої церкви поставлено княжі про-давниці й вимінниці, де можна було набути щось із пожертв, даючи навзамін гроші чи коштовності; решта пожертв ішла відразу в діло: поросята смажилися й з’їдалися робітниками, патралися кури, варилися каші, пеклися хліби.
Так виростала ця велика церква, і так її довершено й покрито кованим золотом ще перед тим, як насипано на повну вишину нові вали Ярославові й назначено межі великого Києва. Коли побачив Ярослав готову церкву святої Софії у всій її великості посеред муравлиська люду, який клопотався новими валами, і уявив, що незабаром увесь той люд, а до нього й ще стільки, осяде по цей бік валів назавжди, тоді тільки збагнув, що народ, зібраний у городі докупи, набагато страшніший правителеві, аніж розсіяні по всій землі поодинокі ратаї, пастухи, ловчі, бортники й просто волоцюги та колотники. Та справи державні, раз розпочаті, вже не даються зупинити. Велика держава вимагала великого й города. А Русь була тепер великою державою і мала бути ще більшою.
(456 сл.) (За П. Загребельним)