йому склянку вина. Він випив. А баба й питає:

— Ну як?

— Можу твого коня підняти на руки — таку силу відчуваю.

То вона дала йому ще склянку вина рожевого. Він випив і каже:

— Неначе не на землі стою, а лечу,— така сила в мені.

Тоді вона дала йому ще склянку білого вина.

Як виходили вони вже зі схованки, то коні заржали, а баба вдарила тричі ногою об землю — і двері зачинились.

На другий день баба вже дозволила своєму Андрушкові йти в село. А він після того вина став такий гарний та міцний, що всі дивувались, де баба такого взяла.

Прийшов він увечері з села додому та й каже:

— Бачив я на селі хлопців і дівок, але не сподобалася мені жодна.

Баба сказала:

— Твоя доля у Димка — в нього є дочка Олена. Ти її не бачив. Ну скоро будеш бачити.

От через якийсь час знов налетів триголовий змій на те село і почав говорити людським голосом:

— Димко, дай твою дочку мені на поживу.

То Димко прийшов до змія і почав просити:

— Я тобі дам скотину, яку хоч, все дам, що хочеш, а дочки не бери.

А змій сказав:

— Завтра виведи дочку у таке-то місце, а то не дам вам води.

Сказав, піднявся і полетів. Люди всі полякались:

— Прийшла вже нам смерть,— гомонять.

А Димко й говорить:

— Поки що просив тільки мою дочку йому віддати.

То жінка Димка, мати Олени, іде до баби Марії в ліс. Приходить і каже:

— Бабусю, ідіть визвольте нашу дочку! Бо завтра маєм вивозити її.

Бабуся відповідає:

— Ідіть, беріть і вивозьте туди, де він наказав, а ми (не каже «я», а «ми», знається, з сином) будем з ним говорити.

Переночували вони, взяли оділи дочку, і вся жінота і чоловіки села випроводжають її, як на похорон, живу. А баба й каже до свого Андрушка:

— Дивись, оце твоє щастя йде.

Іде батько, мати, й вона, і всі люди вслід. Прийшли у ліс, куди змій наказав. Попрощались усі з нею. Осталась вона там сама.

А баба взяла свого синочка і скоренько повела у свою схованку. Дала йому три склянки вина, вивела йому гнідого коня і каже:

— Їдь і не дивись назад, тільки вперед, там буде дочка Димка, Олена. Стоятиме вона там, де великий дуб. То ти сховай коня за дубом, підійди до неї, спитай, хто вона. Вона буде плакать, бо смерті чекає, а ти їй скажи: «Не плач, я змія вб’ю».

От той Андрушко поїхав, все так зробив, як баба веліла. І Олена дала йому платочок у руки, а він втирається і сміється. Вона баче то та й думає: «Я смерті жду, а він сміється». Коли це кінь його за дубом як ударив копитами в землю, то аж дуб захитався, а він сказав:

— Оставайсь здорова, Олено,— подав руку їй,— і чекай на мене, я приїду.

Вискочив на коня і поїхав. А вона там, бідна, плаче.

І враз зашумів ліс сильно, і вона ледь не вмерла від страху.

А той Андрушко не виїхав з лісу, а кинувся зі своїм конем назустріч змієві. От він як піднявся вгору на коні і прямо на льоту змієві зняв одну голову