поселяються з ними, пускають свою худобу до їхньої.

От як уже стало село більше, баба Марія знайшла собі в лісі хлопчика, місяців шість-сім. Знайшла та й каже:

— Це моє щастя. Цей буде мене глядіти.

А воно мале обзивається:

— Я,— каже,— бабусю, ваш буду.

Вона його взяла і втішається, що таке маленьке, а вже балакає.

А дома та баба мала таку міну (такий підкоп попід землею, наче погріб), а в тій міні міцне вино. Почала вона тим вином свого хлопчика напувати. А він як вип’є, то стає ще кріпший. От вона тоді й каже сама до себе:

— Добре, що він п’є, це буде мій.

І назвала його Андрушком. Стало йому годочок, він уже бігає. Але баба не дозволяла йому в село йти. І сільські назвали його диким, за те, що не хоче до них іти.

Одного разу Димко вибрав собі більше мисливців, і пішли в другу сторону лісами аж до чистого поля. Біля річки народ здибали. І там своє чудо зробили — розклали вогонь. Димко і цим людям сказав:

— Заберіть усе, ідем туди, до мене.

Розмножилось село, стало велике.

Коли це в один деньок летить поверх села змій. Люди всі полякались, принишкли. А змій летів-летів та й став край річки. Як став, почав свистіти, а люди і скотина зовсім поперелякувались. Тоді Димко скликав своїх вояків, взяли дрючки в руки і йдуть назустріч змієві. А змій піднявся вгору і до них скочив. А Димко як махнув своєю палицею — і відразу вбив того змія. То ті мисливці сказали:

— Зарити його поглибше, щоб ніде і слідочка його не було. Зарили позад бабиної Маріїної хати. Баби якраз не було вдома, а хлопець-приймачок Андрушка то все бачив і говорить бабі:

— Бабо, тут щось копали поза нашою хатою.

Тоді баба пішла до Димка і питає:

— Що ти там робив за моєю хатою?

Він їй відповідає:

— Летів змій, ми його вбили і там закопали.

То вона йому й каже:

— Це була твоя смерть, а прилетить другий, то буде для твоєї дочки смерть. Ти бережи її, не пускай нікуди.

Димко послухав, а сам думає: «Що це вона за баба, що знає наперед?» Приходить додому і каже до жінки:

— Бережи дочку Олену.

От жили вони, жили. Розбагатіли, мають уже досить добра. А баба свого синочка навчає:

— Андрушко, ти будь обережний, нікуди не йди, будеш старшим цього села.

А сама баба скрізь ходить і вночі і вдень. Її ніякий звір не займає. Вона в лісі мала таку потаємну яму, де стояло троє коней, то вона вночі сяде на коня і летить.

От вона прийшла раз, а Андрушко їй і каже:

— Бабо, ви що робите в лісі? Скажіть! А то піду в світи.

На другий день баба бере його і йде з ним в ліс. Доходять до дуба, баба вдарила ногою тричі об землю, відкрились двері. Заходять, там троє коней: чорний, гнідий і білий. Вона й каже:

— Оце твоє багатство, тільки будь розумний, слухай мене.

Він зрадів. Баба гука до нього:

— Андрушко, а йди сюди!

Завела його в куток, а там три бочки з вином. Вона дала