Творче завдання: розповісти про те, яке значення ви­шиваний рушник має у вашій родині.

Як ритуальну реліквію рушник використовували майже в усіх традиційних обрядах. Народження й хрестини, заручи­ни й весілля, проводи в дорогу та зустріч бажаних гостей — без рушника ніде не обходилися. Навіть труну спускали в мо­гилу на рушниках.

До речі, традиції українців вішати рушники на образи, пов’язувати ними хрест на похоронах, вішати рушники на мо­гильних хрестах прийшов до нас з глибини віків, ще з погансь­ких часів. Тоді наші предки-слов’яни обожнювали природу і ві­рили, що в лісах по дуплах живуть божества. Віддаючи шану цим божествам, вони обвішували дупла рушниками, що називалися тоді обрусами. Це свідчить про те, що пізніші традиції не були занесені християнською вірою до нас з Візантії. Разом з тим це є і свідченням глибокої історії нашого рушника. Найдавніший рушник з вишивкою знайдено під час археологічних розкопок у Києві на Вознесенському узвозі. В нього були загорнуті моне­ти князя Володимира Великого. Знахідка датується кінцем X — початком XI століття.

Мистецько-декоративна роль рушника не менш багата й роз­маїта. В Україні, особливо по селах, майже немає такої хати, де б не було рушників. Немає їх хіба що в тих «українців», які об-міщанилися й відцуралися не тільки рушників, а й рідної мови. Як декоративна оздоба, рушник своїм багатим орнаментом на­дає хаті урочистості, святковості, національного характеру.

Хата, прикрашена рушниками, затишна й привітна. Руш­ники можна побачити на картинах, на вікнах чи просто на сті­нах або на жердках.

На Закарпатті, наприклад, спеціально тчуться коротенькі односторонні рушники, призначені для «ґрядки» (жердки).

Рушники, що вішались на кілок, називалися «кілкови­ми», а ті, що вішалися на образи, на Чернігівщині назива­лися «набожниками», «завісками». Декоративними рушни­ками раніш накривали хліб на столі або просто стелили їх поверх скатерки. У багатьох місцях України ткалися руш­ники спеціально до кожного великого свята і мали свою на­зву.