У літературі XX ст. одним з найвидатніших письменників-модерністів вважається Марсель Пруст. Найбільш відомим твором французького дослідника людської душі й почуттів став роман «У пошуках утраченого часу». Автор створює епопею внутрішнього світу людини, свідомість якої складається з душевних рухів та особистих вражень. Увага.письменника зосереджується не на відображенні реальних подій, а на звуках, кольорах, запахах – на тих дрібницях, які складаються в образи, події. Розкриваючи реальний світ через пам’ять, уяву, Пруст створює «нову» реальність, новий світ. І головним для автора стає відображення самого процесу його появи. Твір розгортається в пам’яті оповідача, зближеного з автором.
У романі пам’ять стає тією силою, яка оживляє минуле, «втрачений час». Особливе місце в структурі багатотомного роману Пруста займає вставна повість «Кохання Сванна». Це передісторія основного сюжету, в якій стисло викладаються головні мотиви роману: мотив «сторін» і природи, любові й мистецтва, але провідними стають два останніх. Сванн постає перед читачем як світська людина з багатої родини. Він захоплюється мистецтвом, розуміється в живописі, тонко і глибоко відчуває його. Одетта, жінка, в яку закохується Сванн, спершу не справила на нього ніякого враження. Велике почуття зароджується у героя тоді, коли її. образ починає пов’язуватися з музичною фразою із сонати Вейтейля. Ця музика «вела його то туди, то сюди, потім ще кудись-інде, до якогось щастя, високого, незбагненного, але очевидного». Непримітно для самого Сванна ця мелодія асоціюється у нього з Одеттою і надає їй чарівності. Наступним етапом у розвитку почуття героя стає порівняння овала обличчя й постаті коханої з живописним образом Сепфори з фрески Боттічеллі. «Він дивився на неї, в її личку і в її постаті воскресала частинка фрески, яку Сванн віднині завше намагався в ній побачити».
Одним,словом, Одетта у сприйнятті героя все більше зміщується у світ мистецтва і таким чином поетизується. Зрештою, Сванн втрачає здатність бачити кохану такою, якою вона є. Ця здатність повернеться до нього після його одруження з Одеттою, і він зрозуміє, що зіпсував собі життя, покохав жінку, яка була не в його «жанрі», жінку, яку створила його уява. Кохання Сванна – це романтична історія любові духовно багатої та витонченої людини, яка закохана в красу і мистецтво, до жінки обмеженої, вульгарної, нерівної йому за своїми духовними якостями. Герой повісті схожий на Шгмаліона, який створив для себе Галатею і закохався у свій витвір. У творі Пруст незвичайно тонко і яскраво аналізує зародження й розвиток почуттів. Він розкриває по деталях весь процес психологічних,змін людини. Дійство в романі переноситься у внутрішній світ, розгортається як потік пам’яті. Автор вважав, що розум не може пізнати таємниці життя, це може зробити лише інтуїція, яка, у свою чергу, робить це через сприймання почуттів, емоцій, звуків, барв, смаків.
Але внутрішній світ героя залишається таємницею для інших людей. У цьому його трагедія. Він відчуває, що вигаданий світ, вигаданий образ, вигадане кохання не можуть бути справжніми. Заслуга Марселя Пруста полягає в тому, що він відкрив читачам безмежність, недосяжність душі людини, душі, яка потребує аналізу, відкриття любові. Людина повинна будувати новий світ за власними законами. Твори Пруста відрізняються від традиційних. Автор створює епопею не зовнішніх подій, а внутрішнього світу людини. «Бачити, відчувати, висловлювати» – це гасло він зробив своїм творчим принципом.
Вiдомий французький письменник Марсель Пруст є творцем жанру модернiстського психологiчного роману. Головним його творчим методом вважається iмпресiонiзм, але у центральному в його доробку романi «У пошуках втраченого часу», що складається з семи томiв, можна знайти ознаки застосування iнших прийомiв, наприклад, поетичного символiзму. Фiлософсько-естетичнi погляди Пруста частково спiвпада ють iз вченням А.Бергсона, його свiтосприйняття грунтується на iнтуїтивiзмi, тому цей письменник зображує внутрiшнє життя як «рух свiдомостi», навiть простiр i час постають у його творах чимось суб’єктивним.
Марсель Пруст, узагальнюючи власний життєвий досвiд, намагається висвiтлити недостовiрнiсть i вiдноснiсть уявлень людини про себе, свiт i суспiльство, а також непевнiсть самого суспiльства. Вiн доходить висновку про нереальнiсть суспiльного життя, неможливiсть кохання i взаєморозумiння, отже саме iснування людини, на його думку, є «втраченим часом», а єдиним реальним сенсом буття – мистецтво. Питання: чому люди роблять тi або iншi вчинки, що спонукає їх чинити саме так, а не iнакше, – завжди було одним з головних для серйозних письменникiв. Хтось пояснював дiї людей виключно соцiальними чинниками, хтось – метафiзичними, хтось – просто наявнiстю якихось зовнiшнiх обставин, дехто, у тому числi i Пруст, шукав вiдповiдi у самiй натурi людини, детально зображуючи усi найдрiбнiшi змiни стану душi та поштовхи ззовнi, що їх викликали. У вставнiй щодо роману «У пошуках втраченого часу» повiстi «Кохання Сванна» розглянуто надзвичайно тонкий аналiз процесу зародження i розвитку почуття кохання. Кохання, драматичнiсть якого зумовлена не зовнiшнiми обставина ми, а саме внутрiшнiми психологiчними факторами.
Саме детальнiсть змалювання переходiв вiд одного стану душi до iншого робить майже неможливим спроби переказати нiби простий сюжет повiстi: кожна деталь є важливою, кожну можна вважати головною. Попереднє життя героя – i його визнане мiсце в свiтi «салонiв», попереднi стосунки з жiнками, наприклад те, що «все, що в цих взаєминах не можна було переносити з мiсця на мiсце або ж обмiнювати на ще не спiзнану насолоду, не важило для нього нiчого», естетичнi та iншi переконання – усе окремо й разом зумовлювало те, чому вiн закохався в обмежену мiщанку Одетту, створивши подумки її образ, що зовсiм не вiдповiдав реальному. Спочатку Одетта не справляє на нього позитивного враження, бо була «гарною тiєю вродою, до якої вiн був байдужий, яка не будила в ньому жодної хотi й навiть викликала якусь фiзичну вiдразу». Але, наскiльки вiдомо, перше враження є саме iнтуїтивним, бо зазвичай виникає ще до дiстання якоїсь конкретної iнформацiї про особу, з якою спiлкуються. З такого ставлення Сванн починає, цим, можна сказати, й закiнчує, збагнувши зрештою, що: «…я спартолив кращi роки мого життя, я хотiв померти лише тому, що безтямно покохав жiнку, яка менi не подобалася, жiнку не в моєму стилi!» Як це сталося? На прикладi сваннового кохання Пруст аналiзує саме явище замiни у свiдомостi людини реального образу iншої особи уявним. У випадку зi Сванном першопош товхом стає музична фраза, що випадково викликала асоцiацiю з образом Одетти, що потiм доповнюєть ся нашаруванням iншого художнього образу зi фрески. Але ж i музика, i Сепфора Ботiчеллi насправдi не мають нiчого спiльного з особистiстю цiєї жiнки.
Сванн плутає викликанi творами мистецтва вiдчуття з почуттям зовсiм iншого плану i «скоро вiн виявився здатним обгрунтувати його на непорушних положеннях своєї естетики», а це обгрунтування (вплив розумового компоненту) в свою чергу пiдсилило iлюзiю закоханостi до справжнього слiпого кохання. Гiрше того, вiн починає свiдомо вiдкидати всю iншу iнформацiю про Одетту: «тепер вiн казав собi, що для того, щоб узнати людину, не треба зважати на думку про неї свiту, i на доказ своїх слiв протиставляв вигаданiй Одеттi Одетту справдешню, добру, наївну, Одетту-iдеалiстку, майже нездатну брехати». Важко стверджувати, наскiльки достовiрними були уявлення про неї iнших людей, але зрозумiло, що Сванн насправдi теж вигадав Одетту, отже йдеться про зiткнення двох однаково суб’єктивних уявлень про ту саму особу.
Поступово кохання до неї стає для Сванна цiлим життям, один її образ замiнюється другим, потiм третiм: вiн бачить i «Одетту-утриманку», i «Одетту – копiю матерi», але всi цi образи однаково далекi вiд реальностi. Вiн намагається порвати з нею, але не може, навiть дiзнаючись про найгiршi факти, що будь-яку нормальну людину в мить привели б до тями. Невипадково Пруст називав його кохання «хворобливим». Лише пiсля одруження – досягнення насправдi iлюзорної мети – Сванн знову набуває здатнiсть побачити Одетту саме такою, якою вона була, й це прозрiння стає його трагедiєю: втрачений час вже не повернути… Повiсть «Кохання Сванна» таким чином є нiби стислим варiантом подання головної iдеї цiлого роману.
Можна ще зазначити, що в нiй простежуються й усi iншi особливостi творчостi цього письменника: стиль, аналiтичнi роздуми над змiною психологiчного стану героя, розкриття психологiї за допомогою «руху свiдомостi» тощо. Тож цiлком доречно прозу Марселя Пруста вважають одним з найпомiтнiших i найвидатнiших явищ свiтової лiтератури.