У природі ще взимку народжується, поволі утверджується й живе передчуття майбутньої весни. Сонце, прибуваючи в середині лютого з кожним днем усе більше й більше, уже готується до повернення птахів. Воно будить або й збудило вже десь далеко у світових мандрах їхню свідомість солодким передчуттям польоту на рідну землю, яка є для них єдиною дорогою, бо лише тут вони співають весільних пісень і лише тут виводять потомство…
Прелюдія весни вичарувала збудливу й гостру красу загадкової природи, що всміхалася таємницями.
А ця зустріч на вулиці – наче також усміх таємниці.
На довгих ніжках-галузинках ішов назустріч великий птах. Я впізнав у ньому лелеку, званого ще гайстром чи бузьком. Тільки чому цей гайстер записався в пішоходи замість того, щоб міряти крильми небесні простори? І чому йде по втоптаному сніжку так, як міг би йти навесні по шовковій луговій траві?
Тигристе кошеня випірнуло зі щілини в паркані, примружилося, згорнулося пухнастим клубком, і лелека, проходячи мимо, легенько луснув дзьобом його по тім’ю. Кошеня вскочило назад у щілину в паркані, а лелека незворушно ступав уперед.
Біля колодязя, де сріблилася намерзлою кригою вода, лелека спинився. Стрельнув довгою шиєю в один та в другий бік, тоненько клацнув дзьобом. І глянув на вершок клена так, наче хотів дістати щиглика, що метушився на гіллі. Чорно-біло-червоно-жовтий щиглик не звернув ніякісінької уваги на лелеку, і тоді великий птах, наче образившись, знову клацнув дзьобом.
І вже також не звертав увагу на товстодзьобого щиглика, тягнувся поглядом у вечірні небеса. Може, йому вже причувався в сизій висоті поклик лелечий. Але ще не час повертатися лелекам додому, ще не пора озиватися в небесах. Треба чекати принаймні до кінця березня, а коли весна припізниться, то й довше, лише тоді повернуться побратими додому. Може, тоді повернеться з вирію й лелечиха, на яку він також очікує, зоставшись на зимівлю в селі.
Тужливо подивившись у небо, лелека від криниці повертається назад у бічну вуличку, з якої вийшов. І я бачу тепер, що праве крило в нього раз і вдруге відвисло до самої землі, черкнувши чорним пером по снігу. Лелека глухо зашипів, наче розгнівався, підтягнув одвисле крило вгору, приклав до довгого тулуба, та скоро воно знову безсило відвисло й знову черкнуло чорним пером по білому снігу.
Отже, переламав крило, а тому й не зумів одлетіти до вирію наприкінці серпня, зостався на догляд дітей чи дорослих у людському гнізді. Ти ж бач, як призвичаївся до безкрилого свого побуту і як призвичаїлись усі до земного лелеки. Та все ж так і жде на весну, чує її прихід заздалегідь, наслухає пісню побратимів у небесах, де ще не скоро їй, скромній і простій, появитися… .
Лелека поволі, але впевненою ходою йде по вуличці, скоро й зникає у Відчиненій хвіртці якоїсь садиби, а я не можу позбутися гострого відчуття, що спектр пташиних емоцій близький до людських.
(450 слів)
За Є. Гуцалом